Європейський Союз досі не готовий до великої війни. Європейські інституції самі говорять про такий стан оборони: витрати зростають, виробництво зброї розширюється, але серйозні прогалини у військових спроможностях залишаються.

Варто нагадати: Європа не вперше виявляється не готовою до великої війни. У XX столітті так було напередодні обох світових воєн. І щоразу йшлося не просто про брак грошей чи озброєнь. Держави кожного разу готувалися не до тієї війни, яка зрештою починалася.

Улітку 1914 року європейські армії вступили у війну з планами, розрахунками й запасами боєприпасів, які мали відповідати очікуваній тривалості бойових дій. Але ці розрахунки майже одразу зіткнулися з реальністю.

Швидкострільна артилерія різко збільшила витрати снарядів. Фронт, замість очікуваної маневрової війни, перетворився на систему окопів, колючого дроту й укріплених позицій. Для прориву оборони потрібні були величезні обсяги артилерійського вогню. Особливо бракувало фугасних снарядів, здатних руйнувати укріплення й розчищати проходи в загородженнях.

До осені 1914 року стало зрозуміло, що промисловість мирного часу не може швидко задовольнити воєнний попит. Навесні 1915-го британська криза набула політичного масштабу: преса заговорила про Shell Scandal — скандал через нестачу снарядів і проблеми з їхньою якістю. У відповідь уряд створив Міністерство боєприпасів і почав масштабно перебудовувати виробництво.

У Російській імперії ситуація була не менш показовою. На початку 1915 року російська армія зіткнулася з гострим дефіцитом артилерійських снарядів, гвинтівок та інших військових матеріалів. Держава виявилася не готовою швидко мобілізувати промисловість для війни такого масштабу. У травні 1915 року з ініціативи підприємців було ухвалено рішення про створення військово-промислових комітетів, які мали залучити приватні підприємства до виконання військових замовлень. Згодом їхню роботу координував Центральний військово-промисловий комітет.
Ці комітети не могли миттєво розв’язати проблему, а держава паралельно створювала власні механізми управління військовим виробництвом.

Проте сама потреба залучати підприємців і перебудовувати промисловість засвідчувала масштаб провалу передвоєнного планування. До 1916 року виробництво боєприпасів суттєво зросло, але для цього знадобилися час, нові організаційні механізми й мобілізація ресурсів уже під час війни.

Великі промислові держави, які роками готувалися до війни, виявилися не готовими до її реального масштабу. Вони мали армії, гармати й плани наступу, але не мали достатньо снарядів для війни, характер якої змінювався на їхніх очах.

За чверть століття Європа отримала ще один шанс зробити висновки — і знову не скористалася ним повною мірою.

У 1930-х роках загроза нової війни вже не була таємницею. Нацистська Німеччина відкрито переозброювалася, анексувала Австрію, а потім зруйнувала Чехословаччину як незалежну державу. Британія та Франція почали нарощувати військові витрати.

Але політична готовність визнати небезпеку не означала, що держави встигли підготуватися до неї. Мюнхенська угода 1938 року стала символом спроби відкласти зіткнення з Гітлером. Британія та Франція погодилися на передачу Німеччині Судетської області Чехословаччини, сподіваючись зберегти мир. У березні 1939 року Німеччина окупувала чеські землі, а у вересні напала на Польщу.

Досвід 1940 року знову показав: військова готовність — це не просто кількість танків, літаків і солдатів у звітах. Це здатність усієї системи воювати в умовах, яких вона не передбачила, і реагувати швидше за противника.

У травні 1940 року німецькі війська прорвали оборону союзників у Західній Європі. Французька армія зазнала катастрофічної поразки, а британські та французькі сили на півночі опинилися під загрозою оточення. І це попри те, що Франція мала потужну армію, значні бронетанкові сили та укріплену лінію Мажино.

Причина полягала не в тому, що французи взагалі не мали сучасної зброї. Німецький план передбачав прорив через Арденни й вихід до Ла-Маншу, який відрізав значну частину союзних військ від основних сил. Швидкість німецького наступу, концентрація бронетанкових з’єднань, підтримка авіації та проблеми союзного командування не дали французам вчасно відреагувати на прорив.
Французька армія мала танки, але не завжди застосовувала їх так, щоб вони могли забезпечити швидку й узгоджену маневрову війну. Централізоване управління, проблеми зв’язку та повільне ухвалення рішень посилювали наслідки оперативних помилок. Ідеться не про те, що німці мали абсолютну перевагу в кожному виді озброєнь, а про те, що вони краще використали свої можливості в конкретній кампанії.

Британія теж увійшла у війну з проблемами оснащення, підготовки й організації сухопутних сил. Коли стало зрозуміло, що війна на континенті вимагатиме масштабного залучення армії, розгортання додаткових сил потребувало часу. А часу виявилося замало.

Держави переозброювалися, виробляли техніку, мобілізували людей. Але підготовка йшла повільніше, ніж змінювався характер загрози, а політичні та військові рішення спиралися на припущення, які противник зумів використати.

У 1914 році армії не розрахували потреб у боєприпасах для тривалої позиційної війни. У 1940-му частина європейських армій виявилася не готовою до швидкої маневрової кампанії, в якій темп операцій і координація сил мали вирішальне значення.

В обох випадках війна виявилася іншою, ніж та, до якої готувалися.

Сьогодні ЄС має значно більший економічний і технологічний потенціал, ніж будь-яка окрема європейська держава минулого. Але сам по собі цей потенціал не гарантує військової готовності.

Російська війна проти України показала, наскільки швидко сучасний конфлікт може поглинати боєприпаси, ракети, засоби протиповітряної оборони та інші ресурси.

Європейський оборонно-промисловий комплекс десятиліттями працював переважно в умовах мирного часу. Виробники часто виготовляли озброєння під конкретні замовлення, а не створювали великі резерви на випадок тривалої війни. Тому швидко наростити виробництво навіть відносно простих боєприпасів виявилося складніше, ніж могло здаватися.

У березні 2025 року Європейська комісія визнала, що оборонна готовність Європи ослаблена десятиліттями недостатніх інвестицій. За даними Європейського оборонного агентства, у 2025 році країни ЄС витратили на оборону 418 мільярдів євро — 2,2 відсотка сукупного ВВП. Це на двадцять відсотків більше, ніж роком раніше. Водночас у вересні 2026 року європейські інституції знову звернули увагу на те, що збільшення витрат саме по собі не усуває всіх прогалин у військових спроможностях.

Але гроші — це лише один із компонентів готовності.

Чи зможе європейська промисловість забезпечувати армії боєприпасами не місяцями, а роками інтенсивних бойових дій?

Чи достатньо в Європи засобів ППО, далекобійних ракет, безпілотників і засобів боротьби з ними?

Чи готові держави координувати закупівлі, логістику та командування, якщо конфлікт охопить кілька країн одночасно?

І чи здатні політики пояснити суспільствам, що оборонна готовність означає не тільки більші бюджети, а й довгострокові витрати, промислову мобілізацію та неприємні рішення ще до початку війни?

З історичних паралелей можна зробити хибний висновок: Європа може бути не готовою до великої війни, але потім якось мобілізується, перебудує промисловість і переможе. Британія справді змогла різко наростити виробництво боєприпасів у Першій світовій. Союзники зрештою перемогли й у Другій.

Але ціна такої мобілізації вимірювалася не лише грошима. Це були мільйони загиблих, зруйновані міста, окуповані країни й десятиліття відновлення. І немає жодних підстав вважати, що наступна велика війна залишить Європі достатньо часу, щоб виправити помилки вже після її початку.

Наступна велика війна не обов’язково почнеться з масштабного вторгнення. Вона може розгортатися поступово: через диверсії, кібератаки, удари по інфраструктурі, провокації та локальні військові зіткнення. Коли стане зрозуміло, що це вже велика війна, час для спокійного нарощування виробництва може бути втрачений.

Тому питання не в тому, чи зможе Європа колись мобілізувати свої ресурси. Її економічний і технологічний потенціал величезний. Питання в тому, чи встигне вона перетворити цей потенціал на реальну військову силу до того, як це стане питанням виживання.