Бульбашки й плебісцити: коротка інструкція з користування політичними популістами

У “Макбеті” є образ, який напрочуд точно описує життєвий цикл сучасного політичного популіста.

Банко: То — бульбашки, народжені землею,
Такі ж, як на воді. Та де вони?

Макбет: Розтанули. Те, що здавалось тілом,
Під вітерцем розвіялось…

Політичний популіст стрімко роздувається в медіапросторі, завойовуючи уяву публіки. Він осідлує актуальну й болючу для суспільства тему, жадібно висмоктує з неї політичний капітал — і здувається, щойно суспільство переходить від усвідомлення гостроти проблеми до запитання, як саме її можна розв’язати на практиці.

Саме тому популісти так упевнено почуваються в опозиції й так непереконливо виглядають, коли отримують доступ до важелів державного управління.

Зверніть увагу: популісти паразитують не на проблемах, які легко розв’язати. Їм потрібне щось складне й хронічне, те, що завдає суспільству постійного болю, викликає тривогу, а то й страх. Щось, для чого немає швидкого й простого рішення. Бажано також, щоб під рукою знайшовся хтось, кого можна звинуватити в нездатності дати раду проблемі.

Кандидатів на роль винних завжди вистачає. Чинна влада, яка не може забезпечити громадянам усе й одразу, та ще й безкоштовно. Експертні кола, які чомусь пропонують складні й тривалі способи розв’язання проблем і виходу з криз, що потребують спеціальних знань. Громадські активісти, які дратують постійними нагадуваннями про проблеми, але, на відміну від популіста, не пропонують простих способів їх розв’язання.

У самого популіста є більш-менш універсальний метод подолання болючих для суспільства проблем: “Треба запитати людей”. Народ не може помилятися. А якщо й помиляється, то все одно має рацію, бо — “Ви що, проти народу?!”

Короткий перелік тем, які популіст вважає цілком “підйомними”: війна, елітаризм влади, міграція, злочинність, безпека, ціни, податки, відносини з ЄС, національний суверенітет, права меншин.

Примітно, що законодавство деяких країн прямо забороняє виносити на референдум чимало питань, які популісти пропонують розв’язувати, апелюючи до волі народу.

В Україні на всеукраїнський референдум не можна виносити законопроєкти з питань податків, бюджету й амністії. В Угорщині заборонено проводити референдуми, зокрема, щодо змін до Основного закону, бюджету й центральних податків, виборів, міжнародних зобов’язань, розпуску парламенту, оголошення війни та надзвичайного стану, участі у військових операціях і загальної амністії. У Словенії на законодавчий референдум не можна виносити питання оподаткування, обов’язкових платежів і виконання бюджету, ратифікації міжнародних договорів, невідкладних заходів оборони й безпеки, а також закони, покликані усунути неконституційність у сфері основоположних прав.

Однак ці обмеження не заважають популістам розкручувати ті самі теми в дусі “змусимо зажерливі еліти запитати думку виборців”. А часом — і виносити їх на референдуми, формулюючи запитання так, щоб вони формально не підпадали під законодавчі заборони.

У 2016 році Віктор Орбан виніс на референдум запитання: “Чи хочете ви, щоб Європейський Союз міг приписувати обов’язкове переселення до Угорщини громадян інших держав без згоди угорського парламенту?”

Формально це було запитання про міграційну політику, яке не підпадало під пряму законодавчу заборону. Але по суті воно стосувалося також міжнародних зобов’язань Угорщини та її відносин із Європейським Союзом.

Ще привабливіша для популіста можливість — сформулювати запитання так, щоб правильну, з його погляду, відповідь було закладено вже в самому формулюванні.

Наприклад, у 2023 році правляча польська партія “Право і справедливість” винесла на референдум, серед інших, таке запитання: “Чи підтримуєте ви прийняття тисяч нелегальних мігрантів із Близького Сходу та Африки відповідно до механізму примусового переміщення, нав’язаного європейською бюрократією?”

Це майже ідеальний приклад маніпулятивного формулювання. Тут змішано страх перед навалою мігрантів, питання національної безпеки, тезу про зовнішній тиск із боку Брюсселя й відверто емоційно забарвлену лексику.

У дослідженні Кембриджського університету це формулювання розглядали як частину стратегії PiS із мобілізації тривоги навколо міграції. На думку дослідників, у ньому поєдналися антиміграційна, антимусульманська й антиєвропейська риторика, яка підштовхувала виборця до заздалегідь визначеної відповіді.

Механізм референдуму особливо зручний для популістів ще й тому, що пропонує відповісти лише “так” або “ні”. Виборця не обтяжують запитаннями про те, як саме, кому і за чий кошт розв’язувати проблему. Не потрібно навіть з’ясовувати, чи можна взагалі розв’язати її в той спосіб, який обіцяє ініціатор голосування.

Словом, популіст знаходить у суспільства болюче місце, цілеспрямовано тисне на нього, отримує цілком передбачувану гостру реакцію — і подає ситуацію так, ніби народ давно знає, як розв’язати проблему, а влада просто не хоче прислухатися до його мудрості.

На практиці ми знаємо чимало випадків, коли еліти справді не здатні розв’язати складну й гостру проблему. Але для подолання криз потрібні не відповіді “так” чи “ні” на запитання, сформульоване маніпулятивно або навіть цілком прямо. Потрібні компетентність, ресурси, стратегія і, зрештою, можливість вплинути на ситуацію. Адже навіть за наявності компетентності, стратегії та ресурсів не кожну катастрофу можна відвернути: іноді можна лише пом’якшити її наслідки.

Якщо влада не має потрібних знань, ресурсів і дієвого плану, плебісцит не наблизить розв’язання проблеми. Зате він цілком може допомогти популістові піддути власний рейтинг.

Тож запитайте ініціатора кампанії “давайте запитаємо людей”, що саме він збирається робити наступного дня після того, як виборці дадуть бажану для нього відповідь. Які ресурси йому знадобляться? Хто за це заплатить? Які наслідки доведеться врахувати? І що він робитиме, якщо обіцяне рішення не спрацює?

Якщо замість зрозумілого плану ви знову почуєте про “мудрість народу”, підступність еліт і необхідність негайно запитати виборців, перед вами, найімовірніше, не розв’язання проблеми, а чергова бульбашка.

Вона може роздутися настільки, що виграє вибори. Але від цього вона не стане менш ефемерною.

Власне, ми це бачимо кожного дня.

Пояснення: це не цілком окремий текст, він написаний за робочими матеріалами для англомовної колонки про кейс Гончаренка - https://archfrontline.eu/pressing-on-the-boil-oleksiy-honcharenko-and-the-economics-of-outrage