Текст 2020 року.

Мрії диктаторів та інших королів мають властивість збуватися, навіть коли вони прямо не висловлюють своїх бажань, а формулюють їх обтічніше. Це, звісно, не означає, що Навальні та інші нахаби труяться “новічком” самі. Навальних цілком може труїти система обслуговування диктатора, яка недвозначно прочитала його наміри саме так і знайшла спосіб отримати або створити потрібну їй санкцію.

Але навіть за такого розкладу відповідальність за те, що сталося, все одно (теоретично) несе той, кого ця система обслуговує. Він її такою створив і вибудував. Він тут первинний.

Убивство Гонгадзе, до речі, теж потрапляє саме в цю лузу. Дякуємо, Леоніде Даниловичу, за вашу невсипущу увагу до посиленого контролю над спецслужбами.

Але найкраще цей механізм ілюструє відома історія вбивства Томаса Бекета.

Бекет був канцлером і близьким другом англійського короля Генріха Другого. А потім обійняв посаду архієпископа Кентерберійського, і на цьому ґрунті в нього з королем виникли серйозні ідеологічні розбіжності. Щоб не потонути в подробицях, скажімо, що вони не зійшлися в трактуванні одного місця з Блаженного Августина, а також у поглядах на чимало проблем тодішньої геополітики. Вплив папського престолу й королівського двору в ті часи був приблизно співмірним, а Бекет, який проводив в Англії церковну політику, опинився водночас і в центрі цієї боротьби, і став її уособленням.

Спроби Генріха впоратися з колишнім соратником і другом одна за одною провалювалися. Після чергового такого провалу король у серцях бовкнув щось на кшталт: “Скільки ще я терпітиму витівки цього довбаного попа? Невже весь мій двір нічого не може з ним вдіяти?”

Кілька лицарів (список їхніх імен і титулів є в розпорядженні редакції) сприйняли цей бовк як прямий наказ монарха. Вони вирушили до Бекета й зарубали архієпископа просто біля вівтаря собору — вчинок, який у ті часи здавався цілком немислимим блюзнірством.

Папський престол, звісно, у відповідь гримнув так, що мало небо не впало, і в прискореному режимі канонізував Бекета. Та ще й забезпечив канонізації таку медійну підтримку, що невдовзі король Генріх вважав за потрібне особисто вирушити в покаянну прощу до гробниці ненависного попа. Того самого, якого вбили хоча й не за його прямим наказом, але, поза всяким сумнівом, відповідно до його побажань — та ще й руками людей, які йому безпосередньо підпорядковувалися.

Тож Генріх чудово розумів: перед Богом і народом Англії за те, що сталося, відповідає саме він.

Нинішні автократи значно менше звикли брати на себе відповідальність — хіба що на словах. Та й перед ким відповідати? Бога в них немає, а в народ вони не вірять. І водночас вони самі втовкмачують у голови підданих це сакральне: “Якщо не Путін, то хто?”

А після цього заперечення вже не працює. І справді: якщо монарх не віддавав наказу, то виходить, що він утратив контроль над власними підлеглими. Та ще й контроль над запасами хімічної зброї масового ураження. І байдуже, що Росія зобов’язана гарантувати такий контроль за цілою купою міжнародних угод і конвенцій. Для Росії ці конвенції — пил, якого навіть витирати не варто.

Але побічно це означає й дещо інше: який-небудь “новічок” — чи то поцуплений, чи то саморобний, чи то чесно куплений у будь-якому воєнторзі — тепер запросто можуть застосувати в Росії будь-хто, будь-де й проти кого завгодно. Без сорому й без жодних обтічних формулювань. Бо відповідальності за це в Росії ніхто не несе.

Санкціоновано фігурою замовчування.