2018 рік.
У «Молодому Папі» Соррентіно серед інших глибоко метафоричних сцен є одна, яка раз у раз згадується мені в контексті наших суспільних процесів.
Менеджерка готелю Роуз прикута до ліжка через епічне ожиріння. Вона наважується на небезпечну операцію, яка дозволить їй ходити, але може коштувати життя. Вийти зі своєї квартири на верхньому поверсі вона може лише через пролом у зовнішній стіні. Її ліжко разом із нею витягують через пролом, вона повисає на лебідці над вулицею і вперше за багато років опиняється за межами звичної кімнати, під прямим сонячним промінням. І вимагає повернути її назад.
Епізод із Роуз - це не лише прозора метафора відмови Ватикану від модернізації католицизму, а й трагічна історія про те, як суто людський конформізм і страх змін утримують багатьох із нас у безглуздій і мертвій нерухомості, у замкненому й затхлому просторі нашої немічності, у минулому, яке неймовірно й очевидно нас обтяжує, але з яким нам бракує рішучості розпрощатися. І хоча ми давно й чітко усвідомлюємо, що це необхідно (нехай навіть на собі ми свідомо поставили хрест, але нашим дітям за що ця проклята спадщина?), сміливості й характеру, щоб ухвалити рішення та втілити його в життя, все одно не знаходиться. Навіть коли стіну вже проламано, коли повітря наповнює легені, а сонце б’є в очі - ні, за жодних обставин, назад, назад, у камеру, у напівтемряву, у лоно звичного небуття.
Бідолашна Роуз.