Приблизно 150 років тому в Англії розпочалася знаменита «Справа Тічборна», один із класичних випадків самозванства.

У 1854 році Роджер Чарлз Тічборн, спадкоємець баронетства Тічборн та однойменного маєтку, зник безвісти на морському шляху з Ріо-де-Жанейро до Ямайки. Судно Bella, одним із пасажирів якого він був, зникло; знайшли лише приписаний до нього перевернутий шлюп, який прибило до узбережжя Бразилії. Сім’ю сповістили, що спадкоємець, імовірно, загинув.

Як це буває в таких випадках, леді Тічборн зберегла надію, що її син якимсь чином залишився живий. Почувши припущення, що тих, хто врятувався під час катастрофи, могло підібрати грузове судно, яке йшло до Австралії, вона у 1865 році розмістила в австралійських газетах безліч оголошень із обіцянкою щедрої нагороди за інформацію про долю її сина.

Добра вість прийшла в жовтні 1865 року з містечка Вогга-Вогга, штат Новий Південний Уельс: адвокат, який займався банкрутством тутешнього м’ясника на прізвище Кастро, зацікавився його дорогою люлькою з ініціалами «R.C.T.». М’ясник також запевняв, що зможе розрахуватися з боргами, оскільки має велику земельну власність в Англії. Під тиском адвоката Кастро зізнався, що його справжнє прізвище — Тічборн.

У межах процедури банкрутства Кастро мав написати заповіт із переліком усього свого майна, зокрема земель у Метрополії, що перебували в його власності. Адвокат також зажадав, щоб той написав листа леді Тічборн. Кастро лист написав, щоправда, ім’я «матері» він відтворив у ньому неправильно. Свої британські маєтки в заповіті він також перелічив із значним запасом.

У принципі, з таким багажем йому мало що світило б у будь-якому притомному суді, але доля викинула йому козир: у лютому 1866 року Артур Тічборн, молодший брат Роджера, помер, і коли вбита горем леді Тічборн отримала листа від «живого» старшого сина, вона одразу ж вирішила його беззастережно визнати — спочатку заочно, а потім і особисто, коли Претендент (як його невдовзі почали називати) прибув із сім’єю до Європи.

За 12 років відсутності «Тічборн» із худорлявого рафінованого аристократа перетворився на розгодованого (він важив понад 100 кілограмів) і настільки ж рафінованого ремісника, що робило його упізнання доволі складним навіть для людей, які добре знали його за життя. «Тічборн» забув французьку, яку до корабельної трощі знав у досконалості (навіть англійською він раніше розмовляв із французьким прононсом), не впізнавав багатьох колишніх знайомих і плутався у власній біографії, але все це можна було за бажання списати на романтичні обставини порятунку від загибелі в морях. Таке бажання, крім леді Тічборн, виявилося також у кількох колишніх слуг сера Роджера. Однак більшість родичів Тічборнів визнали надані свідчення непереконливими й поставили його особу під сумнів. Після смерті леді Тічборн у 1868 році судовий розгляд став неминучим.

Процес тривав із перервами кілька років і закінчився тим, що Претенденту рішенням присяжних було відмовлено в праві вважатися Роджером Тічборном. Оскільки на суді він під присягою називав себе цим ім’ям, йому висунули звинувачення в неправдивому свідченні та рішенням судді відправили до Ньюгейтської в’язниці.

Це, однак, не стало фінальною крапкою. Процес і романтична история зробили Претендента справжньою зіркою лондонської преси. Невдовзі його взяли на поруки впливові прибічники, він вийшов із в’язниці й відновив кампанію за повернення собі права називатися Роджером Тічборном. Це спричинило необхідність нового судового розгляду (він відомий зараз як процес «Королева проти Кастро»), який не лише відхилив домагання Претендента, а й встановив його справжню особу: він виявився Артуром Ортоном, сином м’ясника з Воппінга, який багато років тому перебрався до Австралії.

Цього разу його посадили за неправдиві свідчення на 14 років, із яких він відсидів 10. Після цього Претендент, навчений гірким досвідом, не робив спроб стати баронетом, хоча від звички називати себе Тічборном так і не позбувся. Щоправда, у 1895 році він зізнався газетярам, що його насправді звати Артур Ортон, але потім стверджував, що зробив це лише заради чималих грошей, обіцяних за таке зізнання.

Історія Претендента за минуле століття обросла величезною кількістю версій, свідчень і домислів, на основі яких можна написати десятки пригодницьких, детективних, побутових і навіть порнографічних романів. Деякі версії та сюжети дійсно пішли в діло: наприклад, епізод із дев’ятого сезону «Сімпсонів» («The Principal and the Pauper») пародіює чимало відомих обставин «справи Тічборна».

Інші подробиці, які не знадобилися сценаристам «Сімпсонів», ви можете знайти в спеціальній та популярній історичній літературі.

(2016)