(2020)

Або держава належить вільним громадянам і стає їхнім знаряддям, захистом і будівельним інструментом, або громадяни належать державі й стають її рабами, витратним матеріалом і жертвою.

Обирають вільні громадяни. Раби лише підкоряються вибору інших рабів, які називають себе їхніми господарями.

Так, є чимало таких, яким зручніше бути саме рабами, і вони відкрито про це говорять.

Так, на кожного з тих, хто по краплі вичавлює з себе раба, знайдеться дюжина таких, які не проти прийняти пів банки вичавленого.

Так, у них є одноразове право обрати для себе рабство, відмовитися від відповідальності за себе й країну та передати її і себе у повне володіння державі. У чіткій відповідності до цього їхнього вибору, більше права вибору у них не буде. Держава-рабовласник зробить вибір за них.

Так, свобода передбачає, що громадянин робить власний вибір постійно й розуміє, що відповідальність за вибір лежить на ньому самому. Це важко. Це не кожному під силу. Але у вільних громадян є належна їм держава, інструмент для вирішення їхніх спільних завдань у масштабах країни. Держава, яка здатна захистити не лише країну, а й право громадян ухвалювати рішення, право на свободу. Держава, за яку вільні громадяни несуть відповідальність.

Саме тому держава або належить громадянам і стає їхнім знаряддям, захистом і будівельним інструментом, або громадяни належать державі й стають її рабами, витратним матеріалом і жертвою.

Ні, вільна людина не може зробити іншу рабом, не втративши при цьому власної свободи.

Ні, раб не може зробити іншого вільним, не ставши при цьому вільним сам.

Сенс сьогоднішньої України — і, я сподіваюся, сьогоднішньої Білорусі, — перехід від звичного рабства до незвичної свободи.

Це ніколи не миттєвий перехід, він може тривати десятиліттями й закінчитися провалом. Держава в цьому переході ніколи не йде попереду, громадянське суспільство завжди тягне цю чавунну дуру за собою на буксирі.

Принципово важливим є те, що рух узагалі розпочався й триває — всупереч спротиву та інерції, при панічно натиснутому гальмі й постійному саботажі.

Але якщо вільні громадяни обирають рух, належна їм держава так чи інакше змушена рухатися за ними.

Наказати стояти й не рухатися держава може тільки своїм рабам.