Вирішив навести велику цитату, яка хоча б у першому наближенні показує, чому розуміння терміна «інтелігенція» різниться залежно від соціальних умов і світоглядної бази. У праці Річарда Пайпса «Russia Under the Old Regime» (1974) йдеться (в основному) про побутування цього терміна до революції.

Зверніть увагу на останній цитований абзац.

«На жаль, термін “інтелігенція” не піддається точному й загальновизнаному визначенню. Як і у багатьох інших термінів російської історії (наприклад, “боярин”, “дворянин”, “мужик”, “тягло”), у нього щонайменше два значення: одне широке, а інше — вузьке. У широкому — і давнішому — своєму сенсі він стосується тієї частини освіченого класу, яка посідає чільне суспільне становище і чимало нагадує тих, кого французи звуть les notables. Ранній приклад такого слововжитку зустрічається у тургенєвській “Дивній історії”, написаній у 1869 р.: прибулого до провінційного містечка героя запрошують на прийом, де, як йому пояснюють, будуть міський лікар, учитель і “уся інтелігенція”. Така широка дефініція поступово вийшла з ужитку, але була воскрешена після 1917 р. комуністичним режимом. Він не в змозі прийняти поняття інтелігенції як особливої соціальної категорії, бо воно не вкладається в марксистську класову схему, однак не може й викинути його з російської мови і розглядає “інтелігенцію” як професійну категорію на позначення тих, кого на Заході назвали б “білими комірцями”. Завдяки такому визначенню голова КДБ і академік Сахаров обидва є представниками “радянської інтелігенції”.

Вузьке значення терміна має складнішу історію. Майже так само, як сталося зі словом “лібералізм” в англійській мові, термін “інтелігенція” з часом утратив свої описові, об’єктивні властивості й набув нормативного та суб’єктивного характеру. У 1870-х рр. молоді люди з радикальними філософськими, політичними та суспільними поглядами почали стверджувати, що право носити титул інтелігентів належить їм, і тільки їм. Спочатку ті, кого настільки вузька дефініція залишила б за дверима прогресивного суспільства, не погодилися з таким підходом. Однак до 1890-х рр. російській людині вже замало було мати освіту та брати участь у суспільному житті, щоб удостоїтися цього звання. Тепер вона мала непохитно виступати проти всього політичного й економічного устрою старого режиму і бути готовою взяти активну участь у боротьбі за його повалення. Інакше кажучи, належати до інтелігенції означало бути революціонером.

Одночасне використання одного й того самого слова для вираження двох вельми різних понять призвело до великого розбрату й плутанини. У 1909 р. група ліберальних інтелігентів, частина яких у минулому належала до соціал-демократів, опублікувала збірник “Віхи” (“Вехи”), у якому піддала російську інтелігенцію різкій критиці за відсутність відчуття політичної реальності, безрелігійність, погані звичаї, верхоглядство та інші гріхи. Читачі, без сумніву, знали, про кого йдеться. І тим не менше, в очах уряду та його прибічників автори збірника самі виразно були інтелігентами.

Зіткнувшись із таким станом речей, історик має посісти певну позицію; безумовно, буде помилкою прийняти вузьке визначення інтелігенції, на якому наполягало її радикальне крило. До боротьби проти самодержавства приєдналася безліч людей, які виходили з ліберальних і навіть консервативних принципів і цілком відкидали революційну ідеологію. Виключити їх означало б спотворити історію. Від широкого визначення, що охоплює всю групу працівників розумової праці, користі й поготів менше, оскільки воно нічого не говорить про ті політичні та суспільні погляди, які саме й відокремлювали тих, хто усвідомлював себе інтелігенцією, від решти маси населення.

Ми скористаємося дефініцією, яка лежить десь посередині між двома вищезазначеними визначеннями. Мірилом тут є відданість суспільному благу: інтелігент — це той, хто не поглинутий цілком і повністю власним благополуччям, а хоча б у рівній, але краще в більшій мірі піклується про процвітання всього суспільства і готовий у міру своїх сил попрацювати на його благо. За умовами такого визначення освітній рівень і класове становище відіграють підпорядковану роль. Хоча освічена й забезпечена людина, природно, краще може розібратися в тому, що саме не так у її країні, і чинити відповідно до цього, зовсім не обов’язково, що їй спаде на думку це зробити. Водночас простий, напівграмотний робітник, який намагається розібратися в тому, як функціонує його суспільство, і працює на його благо, цілком відповідає визначенню інтелігента. Саме в цьому сенсі наприкінці XIX ст. у Росії говорили про “робітничу інтелігенцію” і навіть про “селянську інтелігенцію”.

Інтелігенція в такому визначенні з’являється всюди, де існує значна невідповідність між тими, у чиїх руках перебуває політична й економічна влада, і тими, хто представляє (або вважає, що представляє) суспільну думку. Вона сильніша й наполегливіша у тих країнах, де авторитарний уряд зіштовхується зі сприйнятливою до нових ідей освіченою елітою. Тут можливість і бажання дії вступають між собою в гострий конфлікт, і інтелігенція кристалізується в державу в державі. У деспотіях традиційного типу, де відсутня чисельна освічена публіка, та в правильно функціонуючих демократіях, де ідеї можуть швидко втілюватися в політиці, інтелігенція, найімовірніше, не складається».