«Mank» Фінчера прикро провалюється через сценарій, який теж Фінчера, тож нарікати більше нема на кого. Ми можемо хоч напам’ять знати «Громадянина Кейна» і цінувати «Останнього магната», зокрема в екранізаціях, але це не рятує, коли виконання сценарію слабше за його ж задум.

Історія, яка розпочалася у сценарному департаменті Paramount у 1930 році, безумовно, була історією про сценариста-деміурга, який згодом бачить, як корупція знищує те, що є дорогим для нього в його роботі, і піднімається до прямого протистояння цій катастрофі — аж до прямого й відкритого виклику тим, хто спаплюжив справу його життя. Окей.

Але чим займаються великі (а вони великі, ми це знаємо з історії) та розумні сценаристи Paramount під керівництвом Манкевича? Вони дуються в карти й імпровізують на сценарній сесії для дурника (?) Селзніка треш-жахастик за сюжетом «Кабінету доктора Калігарі». Причому присутній тут-таки Штернберг першоджерела чомусь не впізнає (він теж дурник?). Ми знову ж таки знаємо (маємо знати), що в реальності ця команда видала «Першу шпальту» Бена Гекта і чортову силу-силенну інших шедеврів, але на екрані нічого з цього немає. Є кодло нероб, яких хрін знає навіщо тримають на студії.

А це ж був саме той самий колективний деміург, який створив для кіно ту владу над розумом людей, яку потім почали використовувати в політичних цілях. Але цього образу у Фінчера немає. Хоча він явно мається на увазі, бо без нього подальше виглядає дріб’язковим і невідповідним узятому масштабу.

А подальше — це якраз корупція, коли репутація кіноіндустрії починає розмінюватися на передвиборчі маніпуляції. Манкевича в цій історії вибиває з колії зовсім не доля слабака Шеллі й не програш соціаліста Ептона Сінклера, а те, що його творіння пішло по руках. Але ми ж бачимо, як Фінчер опускає цю історію саме до рівня долі слабака Шеллі та програшу Сінклера, наче це його рівень.

Так, ми знаємо (пам’ятаємо), з якого сміття і так далі, але Манк вибудував сценарій «Кейна» не на цих деталях, а на куди глибшій темі — на зраді людини самій собі колишній, зраді усвідомленій (навмисній) і осмисленій (відрефлексованій), зраді, яка є рівноважною масштабу особистості. Масштабу демиурга, який безнадійно зрадив своє творіння.

Цей мотив у фільмі ледь миготить в очах Герста, але це миготіння мітки між кадрами. У кадрі, на жаль, мотив утрачено. Він злегка підтриманий лінією Тальберга, але лише злегка. А щодо Манкевича, то сценарій занадто багато залишає за кадром, і мені пощастило, що я знаю, що там за кадром залишилося — але в кадрі мені саме цього гостро бракувало. І це претензія саме до сценарію.

Актори бездоганні майже всі, постановка світла геніальна, операторська робота чудова. Провалюється тільки сценарій. Дуже прикро. Дуже.

(2021)