Жандармська провокація: заборонена практика, на яку заплющували очі

Російські революціонери тлумачили термін «провокація» дуже широко і називали так будь-яку співпрацю з поліцією. У радянській історії прижилося саме таке розуміння.

Водночас у російській поліції та бюрократії «провокацією» називали лише підштовхування впровадженими агентами особи або групи осіб до вчинення протизаконного акту, щоб їх можна було «здати» на гарячому під час скоєння цього заздалегідь відомого злочину. «Провокація» передбачала, що агент за своїм статусом у підпільній чи злочинній організації може ініціювати такий акт, тобто є одним із керівників.

Так ось: така провокація в поліції була заборонена, вважалася грубим порушенням правил і давала привід для порушення справи проти самого провокатора.

Спиридович у «Спогадах жандарма» пише: «Погляди … тогочасного директора департаменту поліції Лопухіна і Зубатова були настільки суворими і педантичними щодо агентури, що нам категорично заборонялося мати співробітників на ролях активних діячів загалом і зокрема членами будь-яких центрів. Співробітники, як указували нам, могли бути біля них, але не в них. Тоді ще не було писаних інструкцій з агентури для завідувачів розшуку, але керівні вказівки, які застерігали від провокації, навіть ненавмисної, були неймовірно суворими».

Столипін, даючи роз’яснення в Державній Думі у справі Азефа, заявив: «Уряд, поки я стою на чолі його, ніколи не буде користуватися провокацією як методом, як системою. Але, панове, потворні явища завжди можливі! Я повторюю, що коли потворні явища доходять до уряду, коли він дізнається про них, то він вживає проти них репресивних заходів. Я гучно заявляю, що злочинну провокацію уряд не терпить і ніколи не потерпить».

Усе сказане вище настільки очевидно суперечить конкретному випадку Азефа, який одночасно був агентом поліції та чинним керівником Бойової організації партії есерів, що змушує того ж Спиридовича припустити, ніби Азеф не інформував своїх кураторів у поліції про те, що очолив БО.

Утім, у цьому припущенні не було потреби, адже далеко не всі службісти були такими педантичними, як Спиридович.

Начальник Петербурзького охоронного відділення Герасимов у своїх мемуарах змальовує дещо інший розклад: «Департамент поліції надмірно обмежував роль і характер відносин свого секретного агента щодо революційної організації. Такий агент не міг входити до революційної організації і не міг брати безпосередньої участі в її діяльності. Він мав лише використовувати у приватному порядку свої особисті знайомства, відносини та зв’язки з революційними діячами. Якщо ще допускалося входження до другорядних організацій та виконання другорядних функцій, то абсолютно виключалася участь агентів у центральних, керівних органах чи підприємствах революційних партій, що фактично означало необізнаність про діяльність їх. Звісно, цей загальний підхід зазнавав на практиці значних змін. Фактично секретні агенти часто і входили до складу революційних партій, і вели там роботу, — і Департамент поліції, дивлячись на це по суті крізь пальці й терплячи порушення встановлених норм, лише формально прикривався незнанням дійсних відносин».

Тобто провокація як метод агентурної роботи була формально повністю заборонена, але неформально в якихось межах (а в конкретному випадку Азефа — безмежно) крізь зуби допускалася й офіційно прикривалася «фігурою умовчання». Ця суперечність, до речі, зрештою і призвела до викриття Азефа: як відомо, підозри щодо нього есери відкидали доти, доки їх не підтвердив Бурцеву колишній директор департаменту поліції Лопухін — затятий противник методу «провокації». Після цього Лопухін за розголошення агента пішов під суд, якого Азеф уникнув — хоча саме Азеф як керівник БО організував кілька цілком успішних гучних убивств, зокрема міністра внутрішніх справ Плеве (свого прямого начальника, до речі), великого князя Сергія Олександровича та інших, і цілком серйозно готував замах на Миколу Другого.

Ось така, блін, була в Росії поліцейська діалектика.

(Що стосується ригориста Спиридовича, то його категоричне неприйняття провокації як методу було наслідком не лише «зубатовської» виучки, а й власного вкрай сумного досвіду 1911 року: Спиридович був одним із співробітників охоронного відділення, який дав можливість агенту Богрову з’явитися зі зброєю в Київському оперному театрі в присутності царя і смертельно поранити Столипіна. У мемуарах Спиридович згадок про цей епізод ретельно уникає. Заради справедливості зазначу, що таких катастрофічних провалів він більше ніколи не допускав, дослужившись зрештою до генеральської посади керівника особистої охорони імператора).

(2016)