Іспит відповідальністю: чому Україна готова до того, від чого Росія ухиляється

“…Росія відкидає всі спроби покласти на неї відповідальність за її злочини (аншлюс Криму став нібито «волевиявленням кримчан», потім були огидні «нас там нєт» навколо збитого MH-17, потім нескінченні заяви про те, що Україна «сама себе обстрілює» та «інсценувала Бучу» — і так далі) і демонстративно виводить себе з-під юрисдикції міжнародних судових інституцій.

Україна йде прямо протилежним курсом — підписує Римський статут і з 1 січня 2025 року стає повноправним учасником Міжнародного кримінального суду. У Росії відверто ігнорують те, що цей крок не лише дав Україні права, закріплені за державами-учасницями, а й поклав на неї вкрай жорсткі обов’язки, за порушення яких передбачено відповідальність.

Тому якщо хтось вважає, що Україна під час відсічі російської агресії порушила свої міжнародні зобов’язання, закони ведення війни та вчинила воєнні злочини — просто ініціюйте обвинувальний процес проти України в міжнародному суді.

Саме собою, цьому «хтось» доведеться попутно пояснити, бодай самому собі, як Росії вдалося стати в цій війні «постраждалою стороною», але це, зрештою, просто питання апгрейду до нового рівня лицемірства. Я чув, що цю вершину підкорити легко.

Я особисто не сумніваюся, що порушення законів війни з боку українських військових насправді були. У такій війні їх неможливо уникнути. Це не виправдання, у найкращому разі — пояснення. Я впевнений, що кожен такий випадок має бути розглянутий у суді, і за результатами кожного такого розгляду має бути надана адекватна правова оцінка. Когось суд може виправдати. Когось — засудити.

І ось це якраз той самий імперативний принцип, яким країна, що прагне (поки що лише прагне) до демократії та верховенства права, нехтувати не може.

Це саме те, чому Україна — не Росія, і саме це може стати гарантією, що Україна ніколи Росією не стане”.