Леонід Швець. До боліт – спиною, до Києва – обличчям: як “дух Анкориджа” видуло “духом Анкари”

“…Нервова перепалка в Овальному кабінеті 28 лютого минулого року справила гнітюче враження. Те, що український президент витримав відверте знущання й не піддався тиску нової американської адміністрації, яка влаштувала йому показового публічного прочухана, та до кінця відстоював свою позицію, викликало гордість. Те, що Білий дім зробив відверту ставку на Путіна у питанні припинення війни і навіть певною мірою насолоджувався власною безсоромністю – це викликало лють і зневіру. Залишитися без підтримки США видавалося цілковито похмурою перспективою.

Знайшлося чимало тих, хто був готовий – слідом за ненависниками Зеленського з табору MAGA – дорікати йому за “невдало дібраний одяг” і “загальну непідготовленість” до зустрічі з ключовою для України та її подальшої долі особою. Ніби цілування персня могло б переорієнтувати симпатії Трампа з Путіна на Зеленського.

Українську делегацію буквально виставили з Білого дому – навіть чаю не дали попити.

Те, що після цього вдалося не вдаритися в скривджену і не накоїти з досади непоправних дурниць, а, зціпивши зуби, налагодити ще тіснішу співпрацю з іншими західними – і насамперед європейськими – партнерами та за їхньої активної підтримки й посередництва все ж таки вибудувати робочі відносини з Вашингтоном, – це справжній подвиг, зважаючи на неймовірну турбулентність, на яку Дональд Трамп перетворив американську політику.

Така послідовна, невтомна, обережна (немов перехід мінним полем) і переважно прихована від сторонніх очей робота, звісно, не є такою помітною, як гучна суперечка з президентом США на очах у всього світу, проте вона викликає не меншу повагу, а результат – ось він. Минуло якихось півтора року…”