Більшість севастопольців завжди хотіли, щоб відповідальність за них ніс хтось інший. Ідею самоврядування там не розуміли і не розуміють, думка про те, що відповідальність за життя громади бере на себе насамперед сама громада їх просто лякає.

“Місто союзного значення” - відповідальність має нести Москва. Союз розпався – відповідальність має нести Київ (але все одно треба, щоб Москва). Будьте ласкаві забезпечити.

Пам’ятаю, як було на початку 90-х. До “своїх” місцевих керівників довіри не було ніякої, тому що про них надто добре було відомо, що вони злодії та куплені криміналом. При цьому дике роздратування, що Київ надсилає на місто “не місцевих” - як правило, вихідців із Донбасу, це на десятиліття була просто “кузня господарських кадрів” для Криму. Навіщо їх надсилають, вони ж теж крадуть? Невже краще нікого немає?

Навіть через десятиліття Севастополь наполегливо голосував за Януковича, який лише таких туди й надсилав.

У 2014 році після аншлюсу в Севастополі був настрій, що ось тепер замість колишніх надішлють “правильних”, московських. Але Путін кинув, переважно залишив старі кадри часів Януковича, які в один дотик перефарбувалися в триколор. І красти вони продовжили, причому ще нахабніше. А коли вони йшли на підвищення (або у в’язницю) і на їхнє місце таки надсилали московських, “правильних”, виявилося, що нові крадуть ще більше, - хоча, здавалося б, більше вже нема куди. Невже краще нікого немає?

Про це вголос говорили у Севастополі у 2016 році, коли я був у місті востаннє (їздив ховати маму). Говорили, але завзято голосували за Путіна, знову й знову, за втілення імперської величі, за щастя бути причетним до нього.

При цьому вони радісно вторили кремлівській брехні, що “Крим сам прийшов до Росії” і що відповідальність за це несуть самі кримчани. “Це ми, ми самі!” Знімали відповідальність з коханого Вови, натягували її на себе в повній впевненості, що відповідати не доведеться.

Звідки впевненість? Бо ніколи не відповідали. Бо не звикли. Бо не здатні.

І це проблема не лише Севастополя, не лише Криму. Нерозуміння своєї відповідальності і надія на вождя, хоч би яким він був, вся ця огидна радянська і російська гнилизна, затягує різною мірою всю Україну. А рятують нас у цій ситуації саме ті, хто усвідомлює свою відповідальність. Їх може бути менше, але вони, на відміну від інших, здатні діяти. І лише завдяки їм ми прориваємося до Європи, а не скочуємось у радянське минуле.

Але у Севастополі таких немає. Такі почнуть з’являтися лише після деокупації, коли місто символічно змінить ім’я на Ак’яр і почне дуже повільно та неохоче звикати до нової для нього реальності. Тому що ті, хто голосував на “референдумах” і за Путіна, нікуди не поїдуть, як вони не поїхали у 90-х та нульових. Виїхати - це надто відповідальне рішення. Більшість на нього не здатна. Вона залишиться, відновить українські паспорти (звичний акт зради своєї попередньої лояльності) і ще розповідатимуть онукам, яке щастя мали за Путіна. Майже як за Сталіна. Флот був. Пломбір. Велич.

І не було ось цієї “відповідальності”, чорт би забрав усіх, хто її вигадав.