“…Другим фундаментом польського обурення є патерналістський шантаж: “Україна не увійде до Європейського Союзу з Бандерою”.
Коли чуєш ці слова, які вимовляють польські політики і коментатори, важко не помітити в них разючу асиметрію й подвійні стандарти. Вимога до української держави створити бездоганний та ідеально скроєний під польську чутливість пантеон героїв на шляху до європейських структур видається незамутненим лицемірством, оскільки ми самі увійшли до них із гігантським багажем власних, вкрай похмурих і суперечливих постатей.
Польська політика пам’яті останніх десятиліть надає більш ніж достатньо доказів того, як вибірково ми ставимося до поняття моральної чистоти національних героїв.
Роман Дмовський. Головний архітектор польського націоналізму, фундамент політичної думки якого становив глибокий і системний антисемітизм. У Варшаві йому встановлено пам’ятник, його ім’ям названо кільцеву розв’язку та залізничний вокзал. Його образ є елементом офіційного державного культу. У 2004 році нікому в Брюсселі, Парижі чи Берліні не спало на думку блокувати вступ Польщі через присутність Дмовського в пантеоні батьків незалежності, попри те, що його погляди перебували в непримиренному протиріччі з повоєнними європейськими цінностями.
Свентокшиська бригада НЗС (Національних збройних сил). Формування, яке наприкінці Другої світової війни пішло на відкритий тактичний колабораціонізм з Третім Рейхом і відступало на Захід під опікою та за логістичної підтримки Вермахту, дочекалося в Третій Речі Посполитій офіційних прославлянь, участі в державних урочистостях і ветеранського статусу.
“Прокляті солдати”. Культ, навколо якого побудована вся сучасна ідентичність польських правих, охоплює такі постаті, як Ромуальд Райс на прізвисько “Бурий”, відповідальний за жорстокі каральні операції в православних білоруських селах на Підляшші й убивства мирних мешканців, серед яких були жінки й діти. Для наших білоруських сусідів це однозначно злочинна постать, однак польська держава не збирається відмовлятися від його міфологізації, щоб відповідати чиїмось очікуванням.
Юзеф Пілсудський і Ризький договір. Маршал Пілсудський, національна ікона, 1921 року підписав з більшовиками мир у Ризі, який де-факто означав зраду українського союзника, Симона Петлюри. Польща тоді фактично віддала Україну на поталу Москві, а це відкрило дорогу до подальшого кошмару Голодомору. Хоча Пілсудський особисто просив вибачення в українських офіцерів у таборі в Каліші – “Я прошу пробачення перед вами, панове, я дуже прошу вибачення перед вами, так не повинно було бути”, – історичний факт залишається непохитним.
Європейський Союз ніколи не був і не є клубом історичної чистоти, на вході до якого спеціальна верифікаційна комісія перевіряє біографії всіх, чиїм ім’ям названо вулиці, на предмет їхньої гуманістичності. Якби це було критерієм вступу, Європейський Союз складався б сьогодні з порожніх стільців. Італія не впоралася до кінця зі спадщиною фашизму, у Франції все ще жива колоніальна тінь, Іспанія досі бореться з демонами франкізму, а Хорватія – з пам’яттю про усташів…”