Сад із метеликами: право на ілюзію щастя під час війни

“…Близько року тому я потрапила під сильний обстріл у Харкові. Я їхала машиною, а навколо падали дрони. Останній впав біля вокзалу, коли під вогняну заграву я заскочила до вагону.

До Києва доїхала нормально, пів ночі обговорюючи з жіночкою-сусідкою які у Харкові парки та урни, а у Києві немає.

Вже вдома лягла на годинку поспати. А прокинулась у сльозах. Я не могла припинити плакати протягом трьох днів. Взагалі. Виплакала усі дитячі травми, дорослі розчарування і взагалі всю воду в організмі.

“Яке ж ти нікчемне, – сварила себе, – в усіх все нормально, а воно ридає, тьфу”.

Довелося скасувати зустрічі і обережненько ридати за чорним екраном зуму.

Я не могла перестати плакати і їсти. Мені весь час хотілось солодкого. Здавалось, психіка зламалась, немов нога чи рука.

За три дні плакати припинила (мабуть вода на сльози таки закінчилась) але жахливе відчуття нікуди не ділось. Сон зник взагалі, окрім кошмарів. Апетит був такий, що здавалось, могла зʼїсти слона, бажано солодкого.

Порадили мені закордонну психіатрессу.

Психіатресса провела свої психіатричні тести і видала: “У вас тривожна депресія”.

• У кожної нормальної людини зараз тривога, а без депресії взагалі жити майже вульгарно.

• Ви що, не розумієте, це лікувати треба…”