Війна заради кайфу: чому США нічого не досягнуть нападом на Іран

“Військове планування іде за певною логікою. Різні школи стратегів використовують різні терміни, але загалом схема є типовою:

1. Національний інтерес.
2. Політика.
3. Стратегія.
4. Тактика.
5. Операції.
6. Ресурси.

Національний інтерес – це збереження або безпека народу чи держави. Політика – це загальне уявлення про те, як цього досягти в конкретній частині світу. Війна, як каже Клаузевіц, – це політика іншими засобами. Тому іноді політика веде до стратегії, яка являє собою загальний план перемоги у війні. Тактика – це елемент стратегії; наприклад, вона визначає, де, як і для яких цілей розташовуються війська. Операції – це конкретні дії, наприклад, на полі бою. Ресурси – це поєднання людей, техніки та зброї, які необхідні для досягнення конкретного ефекту в певних умовах.

Цей логічний ланцюжок працює у двох напрямках: і для планування, і як перевірка.

Під час планування кожен пункт визначає наступний. Інтерес визначає політику, політика визначає стратегію, стратегія визначає тактику, тактика визначає операції, а операції визначають потребу в ресурсах.

Під час перевірки ми йдемо у зворотному порядку. Чи є у мене ресурси, щоб провести цю операцію? Чи служить ця операція тактиці? Чи вписується тактика в стратегію? Чи реалізує стратегія політику? Чи відповідає політика національному інтересу?…

Ці шість пунктів є абстракціями, як і все військове планування в певному сенсі. Їх недостатньо, щоб виграти війну. Але вони, або щось їм подібне, необхідні. Якщо немає логіки, яка починається з національного інтересу, війну не можна виграти, тому що перемога вимагає якоїсь мети.

Але в нас її немає.

У війні проти Ірану Сполучені Штати демонструють певні ресурси (вельми сумним чином, але це інша тема). Але на вищих рівнях логічного ланцюга немає нічого іншого. У кращому разі ми можемо виділити деякі операції.

Оскільки національного інтересу немає, все визначили ресурси. Вони дозволяли вбити іранських лідерів, і тому ми це зробили. Вони дозволяли завдати ракетних ударів, і тому ми ці удари завдали.

У чудовій статті, яка набагато глибша за цю, Б. А. Фрідман стверджує таке: логічний ланцюжок фактично перевернувся. Існувала ідея, що ресурси створюють успішні операції, а достатня кількість операцій складе тактику; при цьому з тактики складеться стратегія, а стратегія стане політикою. І його аналіз абсолютно точний. Не можна радіти вибухам і уявляти, що вони самі по собі стануть національним інтересом. Тільки тому, що ви можете щось зробити, не означає, що ви можете пояснити нації, навіщо ви це робите.

І Трамп, звісно, цього не зробив…”