“Дракула” Бессона дратує відвертою самозабутністю автора. Як режисер і продюсер він зовсім втратив відчуття міри, тому фільм довільно бовтається між перекачаним трагізмом і пародійною комедією. Причому бовтається так розмашисто, що постійно стукається об стіни здорового глузду.

У сценарі це проявляється не лише кількістю та якістю сюжетних капелюхів (серед яких “румунсько-французький кордон” зовсім не виглядає найнахабнішою витівкою), але й довільними до розбещеності цитатами - наприклад, окрім очевидних поклонів фільму Копполи, це раптово масовані (хвилин на десять) повітряні поцілунки взасос “Парфумеру” Тиквера.

Візуально фільм вирішений як суміш неоготики (яка вже років двадцять як перестала бути новацією і стала шаблоном) та ренесансного кичу. Деякі намагаються пов’язати цю манеру з фантастикою Дель Торо, але Дель Торо, дякую йому, на відміну від Бессона не втратив відчуття міри і примудряється знімати так, щоб глядач не починав через безглузде зображення іржати на “трагічних” епізодах.

Калеб Джонс дуже намагається зіграти Віллема Дефо в “Тіні вампіра”, і подекуди навіть до нього дотягується, але в наступних сценах навіщось перетворюється на того ж Уіллема Дефо, тільки вже в ролі Зеленого Гобліна, і спускає в унітаз весь попередній виграш. Персонаж Крістофера Вальца сам по собі прекрасний, у тому числі органічною (для різноманітності) іронією, але його фінальна проповідь не тільки раптово йде впоперек створеного образу, а й чітко підкеслює бессонівське сценарне свавілля.

“Мій фільм, роблю що хочу”, - випендрюється Бессон. На здоров’я, мсьє. У нас ще повно місць на лавці колишніх майстрів, які скотилися до екранної графоманії різного ступеня помпезності. Сідайте хоч поряд з Рідлі Скоттом, він все одно вас не помітить, бо він теж повністю захоплений тільки собою.