Сумні новини такого масштабу можна давати лише після того, як про них напише Locus.

Про смерть Дена Сіммонса я прочитав ще вчора, але Locus мовчав - і я вирішив почекати. Ну, а раптом. Хоча все зрозуміло, але за надію треба чіплятися до останнього.

Але сьогодні вранці некролог у Locus з’явився.

Я досить старий, щоб пам’ятати некрологи, присвячені Айзеку Азімову та Роберту Хайнлайну, Роджеру Зелазні та Харлану Еллісону. Нове покоління читачів з тим самим відчуттям причетності пам’ятатиме про Сіммонса.

Сіммонс був титаном не меншої сили - і навіть більшої, якщо врахувати, як впевнено він почував себе на плечах класиків - і не тільки у фантастиці. Сіммонс оживив “Гіперіон” Кітса, зіграв на рівних з Діккенсом у “Друді”, полемізував з Конрадом у “Терорі”, по-приятельськи розмовляв з Чандлером і Стаутом у детективах… Він міг і вмів писати швидко, але ще більше він любив писати глибоко і виразно. Він був надто складний для індустріальної масової культури, але при цьому поставив себе так, що той самий маскульт не наважувався його ігнорувати. Він був гідний Нобелівської премії з літератури більше, ніж Сінклер Льюїс, але наші часи порушують питання інакше - а чи була Нобелівська премія з літератури гідна його?

У будь-якому випадку наступне покоління справжніх письменників стоятиме вже на його плечах.

Rest in peace, Dan Simmons.

https://locusmag.com/2026/02/dan-simmons-4-04-1948-2-21-2026/