“…Туберкульоз, який раніше називали сухотами, вразив від чверті до третини всіх людей, які коли-небудь жили. У період його апогею в XIX і на початку XX століть в індустріальних країнах ним було заражено до 90% населення. Не в кожного інфекція переходила в активну форму. Чи стане людина хворою, залежало від соціально-економічних умов, що підривають імунітет. До відкриття антибіотиків лише п’ята частина хворих одужувала повністю. І туберкульоз був лише однією з багатьох інфекцій, що прирікали людей на хронічні недуги й інвалідність.
Досвід Кафки і Келлес-Крауза був нормою. Хвороба тоді була нормою.
Цей голий історичний факт проливає гірке, абсурдне світло на гасло Роберта Ф. Кеннеді-молодшого “Make America Healthy Again” (MAHA). Лідери MAHA переконують нас, що американці страждають від безпрецедентного рівня хронічних захворювань. Це лукавство – статистичний фантом, породжений довголіттям, точнішою діагностикою й ігноруванням історичних даних. Пропонуючи рішення, що заперечують науку і суспільну медицину, нас штовхають назад – у минуле з коротким життям і букетом смертельних недуг. Це збочена логіка.
MAHA спокушає ідеєю, ніби Америка, бувши колись здоровою, може стати такою знову. Вони малюють ідилію тих часів, коли наука ще не втрутилася в “природний” плин життя. Але це хибна і смертельно небезпечна картина. У ті часи єдиним вибором для Кафки або Келлес-Крауза було “занурення в природу” заради примарного порятунку.
Келлес-Крауз провів два роки, кочуючи санаторіями в лісах Тіролю й Галичини. Він сумував за маленькою донькою і сподівався зміцніти, щоб побачити, як вона росте, і продовжити боротьбу за соціальні зміни. Але він розумів, що сухоти його не відпустять. Він помер улітку 1905 року.
Велика українська письменниця Леся Українка була їхньою сучасницею. Поетеса, драматургиня і літописець мрій про свободу, вона ще дитиною захворіла на туберкульоз кісток. Найчастіше хвороба вражає легені, але вона здатна атакувати будь-яку частину тіла. У Кафки вона вразила гортань, перетворивши кожне ковтання на муку, і 1924 року він фактично помер від голоду. Таким був “природний плин життя” до епохи вакцин.
Леся Українка жила в постійному болю. У дитинстві їй ампутували уражені пальці, і все життя вона приховувала руки від фотографів. Вона шукала порятунку в санаторіях України, Європи, Єгипту й Кавказу. Тілесне закріпачення зробило її іронічною, твердою і співчутливою. Вона любила природу всупереч усьому – як краєвид з вікна чи ковток солоного повітря. “Німого в лісі в нас нема нічого”, – писала вона 1911 року. Шелест листя вторив трепету її надії.
Поки не існувало ліків, ціла індустрія наживалася на невизначеності, пропонуючи “зміну способу життя”.
До кінця XIX століття курорти-санаторії стали золотою жилою. Усе почалося в 1850-х з німецького лікаря в містечку на території сучасної Польщі. Його клініка стала прототипом для першого американського санаторію на озері Саранак. Незабаром подібні заклади усіяли данські береги, англійські пагорби, німецькі ліси, гори – від Уралу до Скелястих…”