“2019 року американська система виглядала еталоном структурованості. Дві традиційні партії, двохсотлітня історія, чіткі правила гри, які всі учасники знали так добре і так майстерно ними користувалися, що мало які вибори давали переможцям значну перевагу – зазвичай кандидати приходили до фінішу “ніздря в ніздрю”, з розривом буквально у кілька відсоткових пунктів.

Але ця структурована привабливість, як показала практика, за двісті років застаріла настільки, що виявилася нездатною захиститися від навали “позасистемного” Трампа. Створена й перевірена часом структура, за всіх її переваг, не встигла відреагувати та адаптуватися до нових викликів.

(Трамп, до речі, не відразу знайшов найбільш розхитану колоду в політичному частоколі. У 2000 році він намагався висунутись у президенти від Реформаторської партії, яка вважалася тоді третьою за впливом, але вибув ще на етапі праймериз. 2001 року він вступив до Демократичної партії, 2009-го – до Республіканської. 2011 року він знову намагався висунутись як “незалежний” кандидат, але потім швидко повернувся до республіканців.)

Якщо першу перемогу Трампа 2016 року ще можна було розглядати як “баг” системи, то його друга перемога чітко показала: це не випадковий збій, це перестворення структури на альтернативному політичному фундаменті, наслідок системної кризи, в яку одночасно обвалилися обидві “опорні” політичні сили США.

Америка пірнула в болото політичної “трайбалізації”, напрямок її розвитку стали визначати не економічні програми чи соціальні філософії, не результати суспільних дискусій з ключових питань, а тривіальна самоідентифікація виборців, їхня прив’язаність до “прапора” чи навіть до лідера.

І це зовні дуже схоже на той стан, з якого намагається вийти українське суспільство.”

Порятунок із Болота Зневіри: Захід тримає удар по демократії, поки Україна її будує