5 років тому.

---

Помер Владислав Крапівін. Один із тих авторів, на книгах яких росли радянські очкарики. А коли (і якщо) очкарики виростали, вони часто починали з цими книгами і з цими авторами спекотно сперечатися. Тому що виростали з того, щоби залишатися радянськими. Тому що майбутнє було дорослим, і реальність не йшла на вітрилах. Реальність йшла танками по людях. Танками, якими одні «крапивинські хлопчики» розмазували асфальтом або чорноземом інших.

Я не знаю, не пам’ятаю, чи почав писати Крапівін і про це, чи впустив він реальні танки у свій всесвіт, чи втіленням загрози в ньому так і залишилися манекени з «Голуб’ятні». Але це не важливо. Важливо, що я, як і раніше, вдячний йому за те, що в дитинстві його книги мене багато чого навчили.

Наприклад, тому, що люди дорослішають, що вітрила – це не назавжди, і що не можна, не можна, не можна застрягати у минулому. Навіть у кропивінському, вітрильному та сонячному.

Інших, я знаю, він навчив прямо протилежному. Що ж, часто від учня залежить більше, ніж від учителя. Особливо якщо учень таки навчився відповідати за себе сам.

(2020)

‐——

На фото я стою за хлопчиком, в окулярах і картатий. 1989 рік, здається.