“Макбет” значно простіше, ніж “Гамлет” — і за сюжетом, і за кількістю принципових дійових осіб, і, що важливо, за кількістю ситуацій морального вибору. Макбет робить свій вибір один раз, а все наступне — це прямі наслідки його рішення, наслідки, що ясно видно з самого початку.

“Та суд чекає нас і в цьому світі. Кривавий злочин завжди до злочинця вертається: холодне правосуддя дає нам випити отруту нашу….”

Я бачу це так: вбивство короля Дунстана позбавляє Макбета душі. Постановники майже завжди розглядають його тему через безумство, але зараз цей підхід працює погано, бо з’явилися набагато багатші за змістом системи. І текст “Макбета” дає для них найрізноманітніший матеріал.

Воротар, що йде відкривати ворота на стук, уявляє себе хранителем ключів до Аду. “Хто там, в ім’я Вельзевула? Мабуть, якийсь фермер, що повісився, не дочекавшись доброго врожаю. Саме вчасно. Чи досить захопив хустинок, бо тут попріти ой як доведеться?”

Давайте повіримо його грі.

Після вбивства короля Макбет відмовляється від людської природи і зв’язку з Богом. (“Чому не міг я вимовить «амінь»? Молитви прагнув я, але «амінь» застрягло в горлі…”) Його вчинки перестають бути людськими. Він стає демоном, для якого люди — просто куски м’яса, і якого “ніхто, народжений жіною”, не може поразити. Ніхто з людей йому не страшний. Для нього небезпечні лише привиди тих, кого він убив. З привидом Банко він нічого зробити не може, і хоча той мовчить, його присутність для демона нестерпна. Захіст він шукає також тільки у адських силах і заспокоюється лише тоді, коли “віщі сестриці” дарують йому пророчество про його невразливість від рук смертних і про Бирнамський ліс — але при цьому вони показують й лінію коронованих потомків Банко, таким чином даючи зрозуміти Макбету, що його царство — не від світу цього. З цього моменту влада демона над грішними душами зовсім нічим не стримується — а грішні всі, хто його оточують, тому що праведники або вбиті, або втікли. Шотландія стає провінцією Ада.

“На жаль, себе не впізнає - не матір’ю вона, могилою нам стала. Там лиш той всміхнеться, в кого розуму бракує. Там зойки, стогони дзвенять в повітрі, й ніхто не чує їх, там найлютіша скорбота - річ звичайна. Там, почувши подзвіння, не запитують «по кому?», ще й не захворівши, там люди в’януть скоріше, ніж на капелюхах квіти.”

Знищивши сім’ю Макдуфа, Макбет тим самим теж позбавляє його частки людськості. Ангелом Макдуф бути не може, бо гріх і на ньому — не врятував своїх близьких, — але він й не демон. Він “відправляє ліс на Дунсінан”, і це дає хороший натяк на третій варіант. Він — втілення магічної і святої зброї. Макдуф вразливий для будь-кого, окрім самого Макбета, він має імунітет від диявольської сили, і водночас не порушується умова відьом (“з народжених жінками ніхто Макбетові не вдіє шкоди”). Макбет втрачає силу і визнає поразку тоді, коли дізнається про це.

Само собою, автор “Макбета” у своєму розумінні трагедії був значно менш витончений, але його підхід ми знаємо і так, оскільки він буквально втілений у тексті. Нехай він універсально гарний, але він уже набрид, а тому періодично втілюється в несподіваних контекстах. Ліс, що йде на Ізенгард. Назгул, якого не може вразити рука “доблесного чоловіка”. Більш прицільно - пан та пані Васідзу із “Замку Павутини”. Або деякі екзерсиси Володаря Снів у Геймана (“гламіський тан зарізав сон”).

І ще є наша повсякденна реальність, для якої тема Макбету теж зовсім не вичерпана.

(2016)