На честь подолання лічильником Генштабу ЗСУ відмітки в один мільйон безповоротних втрат - моя колонка дворічної давності.

“День перемоги над нацизмом став у Росії фактично святом номер один. При цьому стало звичним наголошувати, що СРСР вніс у цю перемогу такий грандіозний внесок, який геть-чисто затьмарює вклади всіх інших членів антигітлерівської коаліції.

Обґрунтувати це було досить важко, враховуючи те, що перемоги Радянської армії стали економічно можливі лише завдяки американському ленд-лізу і тому, що Британія, США та інші союзники продовжували воювати з військами та флотами країн Осі в Африці, Азії та у світовому океані (причому, не забуваймо ще з тих часів, коли СРСР був союзником Осі).

Тому єдиним показником грандіозного внеску СРСР, який з погляду імперської пропаганди виявився придатним до пред’явлення, стала неймовірна кількість людських жертв.

Ті самі 20 мільйонів загиблих, які намертво застрягли в масовій свідомості радянського народу. Інші підрахунки, в тому числі цілком офіційні, давали навіть більш великі цифри, але числом, що щось “говорить”, у результаті стали саме 20 мільйонів.

Жодна інша країна, яка брала участь у Другій світовій, “похвалитися” такою кількістю жертв не могла. Тому саме ці 20 мільйонів смертей Росія стала піднімати на прапори “своєї” перемоги, ніби мимохідь додавши в той же контекст фантастично недоречне за всіма мірками, крім відверто імперських, гасло “можемо повторити”.

У результаті перемога — тепер уже будь-яка перемога, зокрема майбутня — почала у свідомості росіян зв’язуватися здебільшого з 20 мільйонами загиблих. І ці 20 мільйонів стали сприйматися — свідомо чи ні — не просто як “духовне скріплення”, не просто як ціна перемоги, а як один із найважливіших результатів війни, рівний власне самій перемозі…”

Помри, але здохни. Смерть як кінцевий продукт російської пропаганди