#киноvmist

Вітаю, спільнота.

Сьогоднішній випуск буде не таким, як зазвичай. Я його озаглавлю трохи провокаційно – «лайнофільми». Як ви вже напевно здогадались, мова піде про фільми, які особисто мене розчарували. Доречи ідею зробити такий формат я взяв з коментарів. То ж що ж особисто я не рекомендую до перегляду:

Сайлент Гілл: Повернення. Новий фільм жахів, заснований на грі “Сайлент Гілл 2” не мав широкої рекламної компанії. Я гадаю за задумом цільовою аудиторію мали бути фанати гри та їх знайомі. Відеогра свого часу була дуже популярною, то ж теоретично фільм мав шанси зібрати великі перегляди навіть без значних вкладень у промоушен. Колись давно-давно я грав у цю гру, і вона мені дійсно сподобалась тим, що по справжньому лякала. Автори зробили ставку на інстинктивний страх – коли гравець не бачить небезпеку, але відчуває, що поруч щось є. Іноді це може викликати сильніші відчуття, ніж якщо просто налякати геймера якимось скрімером (різким візуальним або звуковим «стрибком» у хорор контенті). То ж якраз я напевне і був серед цільовою аудиторії нового фільму. До «Сайлент Гілл: Повернення» у мене є дві великі претензії. Перше - це графіка. Вона виглядає дуже «комп’ютерною». Добре, припустимо що для екранізаціє саме відеогри це не так і погано. Але до того ж вона і ще дуже низької якості. Мені здається навіть у сучасних іграх графіка часто буває набагато кращою. Нашестя жуків на місто виглядало жалюгідно. Можна скаламбурити і сказати, що це був візуальний жах у цьому фільми жахів. Творці можуть виправдовуватись тим, що були вкрай обмежені скромним бюджетом і не мали коштів на гарні спецефекти. Але другу мою претензію їм не буде чим крити. Мені не сподобався сюжет, або якщо більш точніше, те як його передали. Гадаю автори щиро намагались слідувати історії із гри. І тут напевно не можна їх звинувачувати, що вони десь забагато відійшли від оригіналу. Як і у грі, молодий чоловік Джеймс Сандерленд повертається у місто Сайлент Гілл, щоб знайти свою колишню дівчину, яка надіслала йому дивну записку. Коли він приїжджає до міста, там починають твориться моторошні речі. Проблема на мою думку в тому, що різні сцени сюжету якось не дуже пов’язані між собою. Я не відчув зв’язності оповіді. Це більше виглядає як кат-сцени(заставки) у грі. І це нормально для відеогри, але не для фільму. Людина бачить якусь сцену, потім грає годину- дві до наступної заставки. У такому разі не обов’язково показувати у заставці всю історію, досить лише позначити основні контори сюжету. А вже сам гравець буде в процесі гри досліджувати навколишній світ і більш розуміти хід сюжету. І ще мені не сподобалось, як був обіграний туман. У грі він був важливим елементом, створював відчуття ізоляції та психологічний тиск, коли ти не бачиш і не знаєш, що знаходиться за пару метрів від тебе. Переглядаючи фільм, я такого відчуття не мав. Але це вже більш суб’єктивне. В цілому старий «Сайлент Хілл» 2006 року зйомки мені подобається набагато більше. А і ще мене не можна звинуватити у тому, що я не люблю фільмі засновані на комп’ютерних іграх. Мне сподобались деякі частини «Оселі зла» та «Дум» (Doom).

Людина, що біжить. Перша моя асоціація - фільм 1987 року з Арнольдом Шварценеггером. Для того часу фільм виглядав вкрай не погано. Дехто вважав його навіть культовим, бо він відображав уявлення і страхи американців наприкінці 1980 про тоталітарні уряди і економічні кризи. Під час першого перегляду особисто в мене куди більший інтерес викликали сцени бійок за участі Шварценеггера, аніж страхи американців. Фільм був знято за мотивами однойменної книги Стівена Кінга. Автори нової «Людини, що біжить» обіцяли набагато ретельніше слідувати сюжету Кінга. Ну взагалі то це не повинно було бути аж так важко, бо сценарій фільму 1987 року був вкрай далекий від роману. Що ж подумав я, ближче до оригіналу, написаного майстром Стівеном, напевно повинно означати краще. У головній ролі Гленн Пауелл. Так це не зірка мирового масштабу, як Арнольд Шварценеггер, але при цьому теж доволі відомий актор. Фільм переповідає нам історію працівника заводу Бена Річардса, який живе у США недалекого майбутнього. У цьому майбутньому Америка пережила війну та стикнулась з економічною кризою. Більшість населення живе у бідності, у той час як країною фактично авторитарно керує корпорація. Щоб якось відволікти людей від безнадії, по телебаченню постійно показують різні жорстокі реаліті шоу. Маленькій дочці Бена терміново потрібні ліки, на які у нього не має грошей. Річардс бачить лише один шлях розв’язати цю проблему – прийняти участь у телевізійному шоу «Людина, що біжить». Правила доволі прості – учасники повинні 30 днів переховуватися від професійних мисливців, щоб отримати 1 млрд доларів. Але програш у шоу означає смерть. Звучить наче цікаво, принаймні для мене. То ж що мені не сподобалось? Перші 40 хвилин я дивився з інтересом. Зав’язка сюжету була доволі непогана, нічого оригінального, але принаймні зрозуміло. Ну і я тішив себе думкою, що це лише вступ. Проблема полягала в тому, що я до самого кінця очікував якоїсь кульмінації подій, якої так і не відбулося. Весь сюжет був доволі рівний. Не було нічого такого щоб я чесно сказав – оце вау. Якоїсь супер бійки, або неочікуваного повороту сюжету, принаймні чогось, щоб здивувало. Це вийшов просто прохідний фільм категорії В, до яких я в цілому ставлюсь нормально. Але саме від цього кіно я очікував більшого. Невже долар вже на стільки девальвував, що з бюджетом у 110 млн доларів не можна було зняти щось більш вражаюче? Дуже сумніваюся. То ж вибачай «Людина, шо біжить», але я не буду тебе рекомендувати.

На сьогодні це все. Гадаю час від часу буду вертатися до цього формату. Гарного тижня усім і не витрачайте свій час на «лайнофільми».

P.S. Сьогодні пишучи цей допис, я в котрий раз помітив як неприродне для мене звучить, коли згідно нового українського правопису англійське H передається як Г/Ґ. Наприклад, горор, а не хорор; Геллові́н, а не Хелловін; і авжеж Ґілл, а не Хілл. Якось я навіть заглибився у це питання і знайшов доволі цікаву статтю, що пояснювала наступне: Українське «г» ближче до англійського [h]. Англійський звук [h] - це м’який, придиховий гортанний фрикатив. Українське г - теж фрикативний гортанний звук. Українське х - це значно твердіший, «шипучий» звук, Тому h → г - фонетично точніше. Але при цьому всьому, коли у гугл транслейт я пишу англійською слово «horror» і прошу бездушну машину вимовити його, я чітко чую перший звук х а не г. А що чуєте ви у цьому випадку?