Вітаю, спільнота.

Нарешті я дочекався перекладу нового детективу від Сари Пірс. «Глушина» вийшла в українському видавництві «АРТБУКС» зовсім нещодавно, і придбав я її у грудні. Цікаво чи завжди офіційний переклад займає так багато часу? Оригінал англійською поступив до продажу в липні 2024 року. То ж на переклад близька 500 сторінок, яким займалися дві людини, знадобилась трохи більше року. Хотілось б, звісно, трохи швидше, але можливо це стандартний час для такої роботи. Якщо раптом хтось у темі, напишіть у коментарях середній час потрібний видавництвам для перекладу та підготовки до друку англомовного видання.

Щодо самої книги, то це фінальна третя частина історії про детектива Елін Уорнер. Цього разу ми нарешті дізнаємося хто був тією таємничою людиною, яка непомітна спостерігала за Елін на протязі усіх минулих частин, і які в неї були мотиви посилати анонімні погрози Уорнер. І тут я маю зауважити, що хоч основна сюжетна лінія більш менш не залежна від минулих частин, набагато краще зрозуміти історію можна прочитавши заздалегідь попередні книги Пірс «Санаторій» та «Ретрит» (трохи про них я писав отут).

Оповідь побудована цікавим чином. Першу половину книги події будуть розгортатися у двох часових проміжках. В теперішньому часі детектив Елін разом зі своїм братом їде відпочивати до португальського національного парку. Там вона дізнається про зникнення дівчини Кір і намагається розслідувати це. У парку в глушині мешкає невеличка група людей, яка начебто щось приховує. Саме вони стануть першими підозрюваними. Паралельно нам будуть розповідати про події в житті Кір Темплер, які два роки тому привели її до цього Національного парку. Дуже несподівано між цими двома різними жінками виявиться зв’язок. Але спойлерити я, звісно, не буду.

В цілому я отримав гарне задоволення від читання цього захопливого детективного трилеру. Якщо полюбляти цей жанр, то рекомендую «Глушину» Сари Пірс.

Ну і наостанок цікавий факт. У першому розділі авторка згадує про ген DRD4 7R наступним чином:

Цей ген впливає на рівень дофаміну в організмі, на схильність до ризику – інакше кажучи, на поведінкові риси, властиві любителям подорожувати. Тепер, коли я дивлюсь на людей – байдуже, це мандрівники класу люкс, поціновувачі мистецтва чи мешканці фургонів, - то уявляю, що в нас усіх є спільний шалапутний фрагмент ДНК.

Мені стало вкрай цікаво чи цей «ген жаги до подорожей» справді існує, чи це просто художня видумка. Виявилось що це реальний ген: DRD4 7R (алель із 7 повторами) пов’язують із пошуком новизни, схильністю до ризику, подорожами, а також із СДУГ, залежностями (алкоголь, наркотики). Це пояснюють меншою чутливістю рецептора до дофаміну, що спонукає людину шукати додаткову стимуляцію. Його часто називають «геном авантюризму» або «геном дослідника», оскільки він був більш поширений серед мігруючих популяцій у процесі еволюції, сприяючи їхньому виживанню.