Вітаю, спільнота.

Чи бували у вас такі миті коли ви викладались на повну? Не важливо у чому, це може бути спорт, навчання або навіть просто важке завдання на роботі. У такі миті мозок каже що все, далі вже нікуди. Ви вже не зможете нічого запам’ятати з цього підручника, ваші руки не в змозі відтиснутися ще бодай раз. Ви конче потребуєте відпочинку. Але у ці миті ви витратили лише 40 відсотків свого потенціалу, і ще 60 відсотків досі не були задіяні. Як вам таке твердження? Сьогодні я розповім вам про одну незвичну людину, яка це стверджує.

Цей допис буде присвячений Девіду Гоггінсу. Він народився у 1975 році у штаті Нью-Йорк. Його батько був заможною людиною, але постійно знущався з нього й матері. Тож одного дня Джекі з сином втекли від нього. На новому місці їм було не легко, увесь час не вистачало грошей. Джекі працювала на кількох роботах. Малому Девіду навчання давалось вкрай важко, але він таки закінчив школу і відслужив у армії. Після служби він працював дезінфектором, їздив по різним фаст-фудам та полював на шурів і тарганів. У цей час він набрав вагу і важив майже 140 кілограмів при зрості 187 сантиметрів. І не дивне, що це життя вкрай йому не подобалось. Все змінила одна реклама. Одного ранку Гоггінс почув по телевізору голос диктору, що розповідав про спецпідрозділ «морських котиків». Наступні хвилин він з інтересом дивився сюжет про одних з найвитриваліших людей у світі. У кінці сюжету у кадрі з’явився військовий і промовив: «У суспільстві, де посередність надто часто вважають нормою і де вона отримує визнання, ми насамперед захоплюємося чоловіками, які зневажать посередність, не бажають визначати себе в загальноприйнятих термінах і прагнуть перевершити загальновизнані межі людських можливостей». Саме таких людей шукали у спецпідрозділ.

Навіть посередність стала б величезним кроком уперед для Девіда, він відчував себе на дні відстійника життя. Заклик спробувати свої сили і прийти на навчання до «морських котиків» засів у мозку Гоггінса, він постійно про це думав, і почав обдзвонювати рекрутів ВМС по всій країні. Але мало кого цікавили кандидати, що вже відслужили у армії. Коли ж вони дізнавались про вагу Гоггінса, то миттєво відмовляли. Максимально допустима вага з його зростом була 86.5 кіло. Лише один сержант погодився дати йому шанс потрапити на навчання, якщо він встигне за три місяця скинути 48 кілограмів.

Схуднути майже на пів сотні кілограм лиш за три місяці – звучить як якесь реаліті шоу на кшталт «Зважені та щасливі». Але на відміну від шоу у Гоггінса не було ні власного тренера, ні дієтолога, котрі б контролювали його та давали гарні настанови чи то поради. Кожного дня у 5 ранку він стрибав на велотренажер і крутив педалі 2 години, потім йшов у басейн і плавав дві години, потім йшов у спортзал на кругові тренування а після ще проводив пару годин на велотренажері. Слід ще додати, що до вступу на курс «морських котиків» потрібно було гарно здати іспит ASVAB (Армійський тест на придатність до військової служби). То ж він прокидався у 4.30 ранку, щоб ще до ранкового тренування мати півтори години на навчання. Тай взагалі май же весь час поза тренування він витрачав на підготовку до іспиту. І такий завзятий підхід дав свої результати. Він скинув зайву вагу, успішно склав іспит і потрапив на навчання.

Базовий курс підготовки «морських котиків» триває шість місяців і розділений на три етапі. Перший етап – фізичні тренування. Він включає в себе так званий «пекельний тиждень». На цьому тижні не просто випробовують твої фізичні здібності, цей тиждень показує хто ти є в душі і який у тебе характер. Майже цілодобово рекрути виконують надскладні фізичні завдання. У будь який час кожен з них може відмовитись від продовження навчання, для цього треба лиш вдарити у дзвін, що стояв поряд з казармою. Це був такий собі ритуал, який новобранець мав виконати, щоб остаточно визнати свою поразку. Найбільше рекрутів покидали навчання саме протягом «пекельного тижня». Гоггінс проходив свій пекельний тиждень у травні. У цей час температура води океану в Коронада (місце їхнього навчання) складала 15-17 градусів. Одним із випробувань було наступне: увійти усім разом в одежі у воду, простояти десять хвилин так у зоні прибою, потім вийти на беріг і простояти 10 хвилин. І так по колу. Година за годиною. Коли сонце сіло стало дуже прохолодно. Усі хлопці тремтіли й шмигали носом. Періодично лікарі обстежували їх на признаки гіпотермії. Читаючи це, я ще замислився, як вони не хворіють після цього. Що ж, ця моя думка було пророча. Після цього випробовування Девід отримав двобічну пневмонію. Попре те, що він відмовлявся закінчувати навчання ризикуючи здоров’ям, лікарі таки списали його. Але йому дозволили спробувати ще раз пройти навчання у наступному класі.

Коли стартував наступний клас Гоггінс ще до кінця не вилікувався і страждав від кашлю. Але він не збирався відкладати свій шанс, то ж почав усі випробування з початку. Цього разу він пройшов «пекельний тиждень», але пошкодив коліно. Лікарі що 12 годин кололи йому знеболювальне і він продовжував навчання. У лікарів і кандидатів у «морські котики» була негласна домовленість: не лізти, куди не просять, і не бовкати зайвого. Наступного тижня було багато вправ у басейні. Мені особливо запам’яталось наступне: кандидатам зав’язували руки за спиною і вони повинні були переплести басейн «дельфінчіком». Девід його пройшов навіть з проблемною ногою. Але травма дуже заважала продовженню навчання, коліно неймовірно боліло. Гоггінс зробив рентген і побачив перелом колінної чашечки. Він знову мусив їхати додому на довге лікування.

Напевне більшість людей після двох невдалих спроб подумали: «Це просто не моє». Виглядало так, що сама доля не дає Девіду пройти це кляте навчання. Але він після реабілітації в третій раз йде на курс «морських котиків». Він знов повинен починати з самого початку, знов повинен пройти усі випробовування. Та цього разу він таки зможе це зробити.

Після навчання він почав нести службу в елітному спецпідрозділі. Іноді вони несли втрати. У загиблих бійців лишалися дружини, діти. І незважаючи на трагедію, рахунки постійно продовжували їм надходити. Гоггінс вирішив якось допомогти цим людям і зібрати для них гроші. В нього народилась ідея взяти участь у Badwater – ультрамарафоні усім ультрамарафонам. Він гадав, що його участь приверне увагу і люді активно будуть донатити. Але коли він подзвонив до організатора, той на відріз відмовився реєструвати його, сказавши: «Ви ніколи не приймали участь у ультрамарафонах, як я можу вас зареєструвати для участі у одному з найскладніших. Ви нізащо не дійдете до фінішу». Він пообіцяв переглянути своє рішення, якщо Гоггінс успішно пробіжить хоч якийсь ультрамарафон. Це була правда, що Девід ніколи не бігав ультрамарафони, але він же був «морським котиком» і вважав себе достобіса гарним спортсменом. Тож наступної суботи він вже записався на ультрамарафон San Diego One Day. Учасники повинні були пробігти 160 кілометрів менш ніж за 24 години. Зазвичай Гоггінс бігав по 10-15 кілометрів на тренуваннях під час служби, і це давалось йому легко. Він гадав, що на ультрамарофоні просто треба буде трошки напружитись. То ж майже ніяк спеціально не готувався, не обрав спеціального взуття для марафонів, не думав, що треба піклуватися про свій рівень електролітів і калію під час бігу. Девід швидко побіг зі старту, але після 80 кілометрів почалися суттєві проблеми: ноги налило свинцем, кожен найменший поворот щиколотки пронизував болем, з’явилися приступи кашлю, потрохи втрачався зв’язок з реальністю. Після 112 кілометру у Девіда вже була кров’яниста сеча, але він продовжував вже не бігти, а крокувати уперед. І він таки зміг закінчити цей марафон у відведений час. Цікаво чи багато є людей, які здатні пробігти ультрамарафон без жодної підготовки?

Таким чином Гоггінс домігся, що його допустили до участі у Badwater. Старт у цьому надскладному забігу починається нижче за рівень моря у Долині Смерті, а фініш – у кінці дороги на гору Вітні, на висоті 2550 метрів. До цього випробовування Девід вже готувався. В нього було менше 6 місяців на підготовку, але він таки зумів повністю пробігти цей маршрут. Доречи, Долина Смерті одна з найспекотніших локацій на Землі.

Після цього Гоггінс брав участь ще у багатьох ультрамарафонах. Також він фінішував другим у Ultraman 2006 року на Гаваях. Усі напевно чули про змагання з тріатлону Ironmаn. Ultraman - це більш складна версія, де треба проплисти 10 кілометрів, проїхати на велосипеді 420 кілометрів і пробігти подвійний марафон.

А ось що вас насправді здивує. Через деякий час після участі у Ultraman Девід став почувати себе погано, його пульс міг раптово злітати до 150. Він пройшов медогляд, який виявив дефект міжпередсердної перегородки. Простими словами у нього була дірка у серці. Отвір в перегородці між правим і лівим передсердям. У таких випадках м’язи і органи отримують лише половину кисню, потрібного для оптимальної роботи. Такі дірки самі собою не з’являються у серці, з цим дефектом народжуються. Тобто Гоггінс від народження мав цей дефект, але попре це бігав ультрамарафони та був «морським котиком». Доктора вважали чудом, що Девід ще не вмер посеред якихось змагань. Він у свою чергу думав, що його життя – неспростовний доказ того, скільки всього людина здатна зробити, якщо повною мірою опонує силу духу.

Якщо я зміг вас зацікавити деякими історіями з життя Девіда Гоггінса, то щиро раджу прочитати його книгу «Мене не зламати». Цю книгу доречи визнав бестселером New York Times. І навіть якщо ви вважаєте деякі переконання або поради автора занадто категоричним, усе одно ознайомитися з історією його життя буде вкрай цікаво. А закінчити цей допис я хочу словами, які Девід часто каже у різних мотивуючих відео: «Stay hard».