Вітаю, спільнота.
Деякий час тому у мене був допис, де я розповідав про Brothers’ Home – темну сторінку з минулого Південної Кореї. Сьогодні я вирішив зробити схожий пост, але вже про Північну Корею. Насправді за останні 80 років уся історія Північної Кореї як одна суцільна чорна глава, то ж знайти щось жахливе не вимагало жодних зусиль. Далі я розповім декілька фрагментів з історії життя хлопця Шін Тон-Хьока та дівчини Инсун Кім. Це буде лонгрід, але сподіваюсь що принаймні цікавий.

Шіну було 4 роки, коли він вперше побачив публічну страту. Це не було чимось незвичним у Таборі 14, спеціальній в’язниці для політичних ворогів соціалістичної Кореї. Засудженому поклали до рота горстку камінчиків, щоб він не зміг у останній момент життя викрикнути прокляття на адресу держави. Одягли на голову мішок. Далі була коротка обвинувальна промова і дев’ять пострілів. Маленький Шін злякався незвичного шуму. Але мати не просто так його сюди привела - місцева охорона вимагала присутності мешканців табору на такого роду дійствах з виховною метою.
Шін народився всередині табору і усе його дитинство також проходило тут. Можна сказати, що його мати та батька обрало керівництво табору. Будь які зв’язки між засудженими жінками і чоловіками строго карались і лише іноді, у якості найвищої нагороди, давався дозвіл на шлюб. Охоронці самі визначали пари. Якщо з якихось причин один з партнерів відмовлявся, то обидва назавжди позбувалися права на шлюб. Якось батько Шина сказав сину, що отримав дозвіл на шлюб завдяки ударній праці на токарному верстаті.

Постійним супутником малого Тонь-Хоку було відчуття голоду. Коли мати залишала Шіна самого вдома, він часто з’їдав не тільки свою порцію приготованого обіду, але й порцію своєї мати. У такому разі, після повернення матері, його гамселили не менш жорстоко, ніж згодом охоронці. Трохи подорослішавши, Шін разом з іншими хлопцями пробирався до садів, на південному кордоні табору. Там вони збирали ще незрілі груші та огірки і намагалися якнайшвидше з’їсти їх на місці. Якщо хлопчаки траплялися охоронцям, ті били їх своїми палицями, а потім на кілька днів позбавляли обіду в школі. Проте наглядачі не заперечували, коли бачили, що діти їдять щурів, жаб, змій та комах. Поїдаючи щурів, діти не лише набивали порожні животи, а й підвищували свої шанси на виживання. У щурячому м’ясі містяться речовини, здатні запобігти пелагрі. Це захворювання було широко поширене в таборах і нерідко призводило до смертельного результату.

Инсун на відміну від Шіна, народилась у невеличкому північнокорейському містечку Индок. Перши роки життя Инсун Кім не відчувала себе нещасною. Її батьки походили з «хороших» сімей, у них були гарні зв’язки в армії та Трудовій партії. В молодості вони жили у Пхеньяні, а життя у столиці було привілеєм. Але починаючи з 1995 року Шіна та Инсун об’єднувало одне спільне відчуття - безперервний голод. В середині 90-х більшість населення Північної Кореї стали жертвами, так званого, “великого голоду”. Батькам довелося продати всі меблі, за винятком платтяної шафи та низького столика, щоб мати можливість купити їжу. Пішло навіть покриття з підлоги. Лише фотографії в рамках («вічний президент» Кім Ір Сен і поруч із ним його наступник, Верховний Головнокомандувач Кім Чен Ір) залишилися на голій стіні. Продаж цих портретів вважався святотатством і карався смертю. Спочатку померла бабуся, наступного року не стало дідуся. Парадоксальним чином родина Инсун дорого заплатила за свій «привілейований» статус і сліпу довіру до системи: ніхто з них не міг уявити, що держава залишить їх гинути від голоду. Їх харчування повністю залежало від державних пайків, і сім’я раптово почала рідшати швидше за інших — тих, хто змушений був навчитися виживати інакше. У 1997 році не витримав голоду і батько, після цього життя Кім стало схоже на пекло.

Однак не голод, важке дитинство чи смерть близьких найбільше змінило життя Тонь-Хьока та Кім. Цієї ключовою зміною була втеча.

Вперше з наслідками втечі Шін зустрівся, коли йому було 13 років. 5 квітня 1996 року вчитель зробив Шину несподіваний сюрприз. Він дозволив йому цієї ночі не залишатися в шкільному гуртожитку. Шін міг піти додому та повечеряти з матір’ю. Це була винагорода за хорошу поведінку. Прийшовши до дому Шін несподівано побачив свого брата Хе Гина. Брат працював на цементній фабриці, розташованій за кілька миль від будинку, у південно-східній частині табору. Хе Гину в цей момент був вже 21 рік, він більше 10 років жив поза домом, Шин його майже не знав. Поява молодшого сина перед вечерею зовсім не потішила мати. «Ой, ти прийшов додому» - просто промовила вона. Потім вона взяла єдину в будинку каструлю і приготувала рідку кашу зі щоденної продуктової норми, яка складала сімсот грамів кукурудзи. Поївши, Шин пішов спати.

Прокинувся він, почувши голоси на кухні. Йому стало цікаво, що там задумали брат із матір’ю, і він зазирнув у щілину дверей. Саме у цей момент він з нескінченим здивуванням почув слово «втікати». Його промовив брат. Він хотів тікати. А мати йому допомагала. Він розумів, що незалежно від того, чи вдасться втеча, на всіх членів сім’ї напевно чекають тортури і, швидше за все, страта. Всі ув’язнені напам’ять знали другий підпункт першого правила Табору 14: «В’язень, який дізнався про заплановану спробу втечі і не доповів співробітникам охорони, розстрілюється негайно». Мати начебто навіть не дуже хвилювалася. Але Шін був наляканий на смерть. Він підвівся з підлоги, вийшов на кухню і попрямував до вхідних дверей. «Ти куди?» — спитала його мати. «До туалету» - відповів він, а сам помчав до школи. У подальшому житті Шіну буде соромно за те що він зробив. Але тоді він прийшов до шкільного охоронця і розповів йому усе про плануємо втечу. Також Тон-Хьок вимагав збільшений пайок за надану важливу інформацію. Охоронець сказав, шо хлопець усе правильно зробив, і відправив його спати.

Наступного ранку у шкільний двір за Шіном приїхав джип із людьми у військовій формі. Його привезли у секретне місце на території табору – підземну в’язницю, та почали допитувати. Переляканий Шин майже втратив дар мови. Це ж він доніс про заплановану втечу рідних! Він не міг збагнути, чому його допитують, немов їх спільника. Але все було просто. Шкільний сторож сказав, що це він розкрив змову. Доповідаючи начальству, він навіть не згадав, яку роль у всій історії грав Шін. Напевне таким чином він бажав вислужитися перед керівництвом і отримати якусь нагороду.

У підземній в’язниці Шін провів майже пів року. Кілька разів його дуже жорстко допитували. На одному з таких допитів його підвисили до стелі, а знизу підставили корито з тліючим вугіллям. Повільно опускаючи хлопця, охоронці чекали що він в усьому зізнається. Але навіть коли пішов запах горілої плоті, Шін повторював, що це він доповів про втечу.

Одного дня у листопаді Тон-Хьока привели у кімнату де вже був його батько. Їм обом одягли пов’язки на очі і кудись повезли. Коли з очей Шіна зняли пов’язку, його охопила паніка. Він був на порожньому пшеничному полі неподалік будинку матері. Саме тут зазвичай відбувались публічні страти. У землю вже було вкопано дерев’яний стовп, а поруч височіла шибениця. Тепер Шин був упевнений, що їм з батьком залишилося жити зовсім недовго. Але він помилявся, цього дня стратили його брата та матір. Мабуть, керівництво таки дізналося, що це він розповів про втечу шкільному охоронцю.

Повернемось до Инсун. Після смерті батька, мати Инсун наважилась на неможливе: вона зняла портрети Кім Ір Сена та Кім Чен Іра і обережно витягнула фотографії високоповажних керівників. Далі вона схопила рамки та розламала на дрібні шматочки. Ці шматочки були останньою річчю у домі, яку ще можна було продати. Вона щойно вчинила злочин, який підлягає покаранню стратою. На виручені гроші Инсун, її сестра та мати змогли купити трохи їжі.

В кінці зими 1997 – 1998 років мати Инсун приймає рішення бігти у Китай, альтернативою була голодна смерть її доньок. Місто Индок, де вони усі мешкали, було всього за годину шляху від кордону, але ризик був шалений. Вони змогли дістатися до прикордонного селища. Далі, користуючись темрявою, вони відійшли від села і рушили через поле, ховаючись у кущах. Раптом їхній шлях перегородила річка Туманган. За нею був Китай. Инсун сподівалася, що свобода та рис чекають їх на тому березі. Цієї ночі вони мали там опинитися. Їх планом було перейти замерзлу річку. Але виявилося надто пізно. Крижини вже пливли по течії річки. Почався льодохід, слід було чекати наступної зими. Вічність!

Минуло десять років зі страти матері та брата, наразі Шін працював на швейній фабриці у таборі. Одного дня до нього приставили нового в’язня – Пака. Він повинен був обучити новачка лагодити швейні машинки. Незабаром Пак розповів Шіну, що виріс у просторій пхеньянській квартирі, а потім, як це часто буває у дітей північнокорейської еліти, навчався за кордоном, у Східній Німеччині та СРСР. Після повернення додому він став керівником навчального центру тхеквондо у Пхеньяні. Пак сказав, що зустрічався з багатьма представниками правлячих кіл Північної Кореї. Доторкнувшись правою рукою до забрудненої олією швейної машинки, він промовив: «Цю руку мені тиснув сам Кім Чен Ір». Поки вони працювали в цехах, Пак розповів Шину, що поряд з Північною Кореєю знаходиться гігантська країна - Китай, і люди, що там живуть, багатіють не щодня, а щогодини. Він сказав, що на півдні є ще одна Корея, Південна, і що там усі давно живуть дуже багато. Пак пояснив, що таке гроші та як ними користуються. Він розповів Шину про існування телебачення, комп’ютерів та мобільних телефонів. Найбільше захоплення у Шина викликали розповіді про їжу та про те, як її споживають… особливо коли йшлося про смажене м’ясо. Наслухавшись цих історій, він перестав спати вночі й… почав мріяти.

Розповіді Пака повністю змінили уявлення Шіна. Він раптом побачив, де перебуває і чого позбавлений. Табір перестав бути його домом і перетворився на ненависну та огидну клітку. З цього моменту він почав думати про втечу.

Їхній план був дуже простий… і до безумства оптимістичний. Шін знав табір. Пак знав світ. Шін допоможе їм вибратися за огорожу. Пак допоможе Шіну дістатися до Китаю.

Одного ранку бригадир повів ув’язнених у гори рубати дрова. Заготівля дров була для Шіна з Паком надзвичайним везінням — вони виявилися буквально за кілька десятків метрів від огорожі табору. Коли почало темніти, Шін з Паком, що очищали стовбури від сучків, почали наближатися до огорожі, вибираючи дерева, що знаходяться все вище і вище по схилу. Цього начебто ніхто не помітив. Огорожа складалася з семи або восьми горизонтальних рядів електрифікованого колючого дроту, закріплених на високих стовпах на відстані 30 сантиметрів один від одного. Якоїсь миті Шін схопив Пака за руку і потягнув його до огорожі. Декілька нескінченно довгих секунд йому доводилося практично тягнути за собою людину, що надихнула його на втечу. Та невдовзі побіг і Пак. За планом Шин повинен був перебувати попереду доти, доки вони не проберуться через огорожу, але він послизнувся і впав. Пак виявився біля огорожі першим. Опустившись на коліна, він просунув руки, голову і плечі між найнижчими рядами дроту. Вже за кілька секунд Шін побачив іскри і відчув запах людської плоті, що підсмажується.

Здебільшого електрифіковані загородження з колючим дротом будуються так, щоб уразити порушника болючим, але дуже короткочасним електричним імпульсом. Їхнє призначення — не вбивати, а відлякувати людей та тварин. Але в огорожах зі смертельною напругою використовується постійний струм, що паралізує людину, і не дає можливість відпустити дріт. Коли Шіну врешті-решт вдалося піднятися на ноги, Пак уже не рухався. Швидше за все, він був уже мертвий. Вагою свого тіла Пак притиск нижній дріт до засніженої землі, і в огорожі вийшла невелика дірка. Не роздумуючи ні секунди, Шін став дертися по тілу свого друга, використовуючи його як своєрідний ізолятор. Через кілька секунд Шін уперше в житті покинув Табір 14. Так він здійснив втечу з місця де він народився, але попереду його чекала ще довга дорога на справжню волю, за межи Північної Кореї.

Увесь мій сьогоднішній допис є частково переказом, а частково і прямим цитуванням двох книжок: «Втеча з Табору 14» та «Втеча з Північної Кореї. На шляху до волі». Тож якщо вас зацікавила історія Шін Тон-Хьока та Инсун Кім, ви знаєте де можна прочитати повну версію. Також хочу додати, що книжки написані про реальні події та реальних людей.

А завершити цей допис хочу чимось оптимістичним. З 27 років Шін живе у Каліфорнії. Він працює повноважним представником американської правозахисної організації «Liberty in North Korea», вболіває за бейсбольну команду «Cleveland Indians» (бо за них грав південнокореєць Шін Су Чу) і два-три рази на тиждень обідає в «In-N-Out Burger», вважаючи, що гамбургерів краще за тамтешніх не знайдеш у цілому світі.