Вітаю, спільнота.

Чимало часу минуло з моєї останньої книжкової рекомендації, то ж я вирішив підготувати для вас і ще одну. Мова піде про героїчне фентезі. Кілька місяців тому у мене з’явилось бажання щось почитати у цьому жанрі. Почав я с запитання до ШІ, що він порадить з відносно нового і при цьому визнаного у світі фентезі. Однією з його топ пропозицій була серія «Хроніки вбивці короля» Патріка Ротфусса. Зізнаюсь, до цього я ніколи не чув про цього автора, проте ШІ нахвалював його, і автор і справді став лауреатом багатьох нагород. Найбільше похвал книга отримує за свою неймовірно красиву, поетичну літературну мову. Проте насолодитися нею повною мірою я, мабуть, не зміг, адже читав переклад, а не оригінал. Думка про те, чи здатен перекладач зберегти всю красу першоджерела, певний час мене не полишала. Кажуть, що Ротфусс закладав приховані смисли навіть у фонетику англійських слів. Як би там не було, мова книги місцями й справді здалася мені дуже красивою - хоча, можливо, це просто самонавіювання. Перша частина серії має назву «Ім’я Вітру», і саме про неї піде далі мова.

Головний герой, відомий як королевбивця, представляє себе так:

Мене звати Квоут. Звучить майже як «квота». Імена важливі тому що чимало розповідають про людину. Я мав більше імен ніж можна…

Мій перший наставник звав мене Е’лір, тому що я був розумним і знав це. Моя перша справжня кохана звала мене Дулатор, тому що їй подобалось як це звучить. Мене називали Шадікаром, Легкоперстим і Шестиструнним. Мене називали Квоутом Безкровним, Квоутом Таємничим і Квоутом Королевбивцею. Я заслужив ці імена. Придбав їх і розплатився….

Я викрадав принцес у сплячих курганних королів. Я спалив містечко Требон. Я провів ніч із Фелуріян і не розпрощався ні з розумом, ні з життям. Мене виключали з Університету в тому віці, в якому туди зазвичай не допускають. Я при світлі місяця ходжу такими шляхами, про які інші бояться говорити вдень. Я говорив з Богами, кохав жінок і писав такі пісні, від яких ридали менестралі.

Можливо ви про мене чули.

Погодьтесь, звучить епічно. Водночас може здатися, що він вихваляється чи хизується, адже Квоут каже це про себе самого. Та тут варто врахувати його походження. Він з едема ру, кочового народу мандрівних артистів. Ще як не було книжок, у яких можна було писати. Ще як не було музики, яку можна було б грати. Ру сідили навколо костра та вигадували історії. То ж артистизм та майстерство оповідання у Квоута в крові. Усе дитинство він провів у батьківській трупі, мандруючи від міста до міста. З малих років брав участь у виставах. А ще Квоут обожнює музику й неперевершено грає на лютні. Мені запам’ятався оцей фрагмент, що описує як слухачі сприйняли виступ Квоута:

Слухачі сиділи тихо, напружившись і нічого не виражаючи, неначе пісня опалила їх сильніше за полум’я. Кожна людина тримала свої душевні рани при собі, тримаючись за свій біль, як за щось коштовне.

Далі неголосно залунали схлипи – довільні й мимовільні. Слізне зітхання. Шепіт тіл, які поволі починали рухатись.

А тоді – оплески. Вони заревли, як несамовите полум’я, як грім після блискавки.

Хоч я й не можу сказати, що прочитав багато фентезі, та герой Ротфусса, на мою думку, виразно стоїть осторонь типових персонажів жанру. Зазвичай це вправні воїни чи великі маги, інколи - люди буденних професій. А от артистів я майже не зустрічав. Можливо, вони й були, але точно не часто.

На початку оповіді ми зустрічаємо Квоута за шинквасом у його власній корчмі. Він старанно обслуговує відвідувачів, і ніщо в його поведінці не видає героя численних чуток і переказів. Тут він веде просте життя, користується іншим ім’ям, і ніхто насправді не знає, хто ж такий хазяїн шинку. Та дуже скоро цю спокійну ідилію порушує новий гість - відомий хроніст. Звідкілясь він знає таємницю Квоута і пропонує йому розповісти свою історію. «Я напишу книгу про ваше життя. Невже ви не хочете, щоб люди дізналися правду?» - запитує хроніст. Ходить безліч суперечливих історій про Квоута: його називають і підступним убивцею, і страхітливим магом, і ще багато ким. Але що з цього правда, а що лише вигадки? Квоут зазначає, що його нині вважають мертвим, і це має свої переваги: його не шукають і не прагнуть помсти. Та зрештою він погоджується, але за умови, що хроніст не змінить жодного слова в його оповіді і що їм знадобиться три дні. Перша книга серії, «Ім’я Вітру», - це перший день розповіді Квоута про своє життя.

У цій частині ми дізнаємося про дитинство героя. Як він сам наголошує, це надзвичайно важлива частина оповіді, адже саме тут ми розуміємо, що сформувало Квоута і як він став тим, ким є. Найбільше уваги буде присвячення навчанню в Університеті. У Ротфусса Університет - це не лише місце, де вивчають класичні науки на кшталт математики чи медицини, а й осередок знань, де можна опанувати магію. А найталановитіші можуть оволодіти мистецтвом «іменування». Кожен хто знає справжні імена речей може їм наказували. Звідси і походить назва книги. Одного разу в дитинстві Квоут побачив, як старий арканіст наказує вітру здійматися. Це так його вразило, що він запрагнув колись і сам дізнатися справжнє ім’я вітру. Проте навчання в Університеті зовсім не легке. Недарма поруч стоїть велика психлікарня, куди студенти потрапляють із завидною регулярністю.

Книга доволі об’ємна - близько 800 сторінок. Проте, на мою думку, читається вона надзвичайно легко. Заради справедливості зазначу, що в мережі є чимало негативних відгуків: деякі читачі нарікають на надто повільний темп оповіді й не розуміють захоплення інших. Напевно, як то кажуть, кожному своє. Особисто я погоджуюся з однією рецензією на Wiki: “Розповідь нагадала мені Урсулу Ле Ґуїн, Джорджа Мартіна та Толкіна, але жодного разу не з’явилося враження, що Ротфусс когось наслідує.” І саме ця самобутність, відсутність спроб копіювати класиків, мені дуже імпонує.

І на завершення поділюся думкою з книги, яка видалася мені особливо цікавою. Те як оточуючі люді сприймають нас змінює нас, щоб відповідати цим очікування. Багато хто бачив у Квоуті героя, а він грав цю роль. Носив її к маску, але врешті решт повірив і став ним.

Розумієте, між «здаватися» і «бути» є принциповий зв’язок. Це знає кожна дитина фейрі, але ви, смертні, ніби ніколи цього не усвідомлюєте. Ми розуміємо, наскільки небезпечною може бути маска. Ми всі перетворюємося на тих, ким прикидаємося.

Мені зразу згадалось відоме «fake it until you make it». І далі автор наводить ще один приклад, який здався мені вкрай поетичним:

От ви зустрілися з дівчиною – сором’язливою, скромною. Якщо ви скажете їй, що вона красива, вона подумає, що ви милий, але не повірить вам. Вона знає, що краса – у вашому погляді……… Але можна вчинити краще. Показати їй, що вона красива….. Це важко, дуже важко, але коли вона справді вам повірить….. Раптом історія, яку вона подумки собі розповідає, змінюється. Вона перетворюється. У ній не бачать краси. Вона красива, і це бачать.