Мене трохи тригернуло обговорення того самого відео, де українка на допиті у російського слідчого говорить про, скажімо, свою любов до рф.
У її бік несуться прокляття, ‘‘так їй і треба’’, ‘‘ждуниха’’, ‘‘отримали, що хотіли’’ і т.д. і т.п. Бляць. Враження, що людоньки передивилися епічних бойовиків із супергероями, а також десь глибоко всередині засів наратив про подвиг Зої Космодем’янської.

Поняття не маю, чому та жінка не виїхала, не знаю, чи підтримувала вона РФ, чи ждала ту потороч. Але потороч прийшла, убила на її очах чоловіка, гвалтувала і знущалась із цієї жінки. Жінка залякана, боїться можливого повторення серії згвалтувань, знущань і катувань, жінка хоче вижити. Що їй залишається казати? Співати гімн України? Всі ті срані коментатори розуміють, що пристрелять жінку у кращому (!) випадку. А найімовірніше, що її чекає, то гвалтування і катування.
У людей нема емпатії. Ок, закінчилась на котромусь-то році війни (найшвидше закінчилась у тих, хто у безпеці за кордоном чи західних областях). Але ж просто подумати і змоделювати ситуацію можна? Ніт. Ніззя.
Емпатії нема, мізків ніколи й не було.
А от строчити доноси хоробрі апологети незламності (чужої) люблять, вміють, практикують.

Це нагадування собі, що саме називають цькуванням.