По роботі доводиться спілкуватися з дядьком, який є головою однієї районної спілки учасників АТО. Не знаю, чи був він в АТО, чи приписує собі, але попаяний однозначно.
По замовчуванню, я намагаюся допомагати людям, але деякі речі не люблю: 1) коли телефонують на особистий номер телефону, 2) коли починають кричати і звинувачувати.
Звісно, із цим дядьком бінго. Не знаю, хто дав йому мій особистий номер, але після того, як сьогодні він знову на мене волав, я його заблокувала. З усією повагою до військовослужбовців, слухати ‘‘все треба спалити’’ і іншу маячню у мене сил нема.
Я не психіатр, який може виписати пігулочки. І навіть курсів по взаємодії з ПТСР-никами на роботі не проводили.
На мужиків з нашої організації, з якими він спілкується на місці, він не волає, до речі.