У Майї Тульчинської у фб побачила допис:
‘‘Не перестаю дивуватися, наскільки різкими, жорстокими і глухими до чужого болю бувають люди, що вважають себе борцями за толерантність, емпатію та всебічну дайверсіті.
Бджоли проти меду, реально.’’
Дивно, що її це дивує.
Всі ці так звані борці борються лишень за своє персональне тепленьке місце, свій комфортний куточок, свою затишну бульку, своє ‘‘всі навкруги підараси, і тільки я - д’Артаньян’’.

Найелементарніший приклад: мадама розміру хххххl виборює собі право сидіти в літаку на двох місцях (за ціною одного), і щоб проходи розширили, бо вона не поміщається. Чесно, у літаках мені більше шкода чоловіків ростом під два метри і вагою під 120 кг, а мадама свої 200 кг могла б привести у відповідність до своїх же 160 сантиметрів. А якщо вона справді настільки хвора, то до польотів у неї протипоказання по стану здоров’я. Сусідів такої мадами у літаку шкода дуже-дуже, бо ні за що, ні про що доводиться страждати.
Так от, мадама бачить і чує тільки себе і свої потреби, а от на проблеми, які вона створює іншим, їй начхати. Центр світу один - мадама.

Наталія Підлісна отримала купу хейту, бо посміла сказати, що багато людей придумують і приписують собі психічні діагнози з подальшою терапією у психологинь і психотерапевтинь (не люблю я цю сучасну психологію з промальовуванням кордонів, обзиванням словом ‘‘знецінення’’ будь-якого критичного зауваження, виправданням чи будь-якої хні дитячими травмами). Хіба вона не права? Половина тві роками в терапії, і як були агресивними обмеженими мразотами, так і залишилися. Навчилися всюди тулити слова ‘‘токсичний’’, ‘‘ред флаг’’, ‘‘знецінення’’ і т.п.

Коротше, більшість людей переймається тільки власними бідами, навіть якщо ті біди нікчемні у порівнянні з бідами інших людей.