3 грудня. Середа
(довгопост)

І це ще сьогодні (відносно) не найважчий день.
Проте смутку вистачає.
Пощастило проводити групу з читать з дому. Не треба їхати в офіс, не треба тягнути ноут (а потім назад). З одного боку. З іншого не пощастило, бо одна сесія скасувалася.
Але група пройшла важкувато. І так мало учасників. Однієї не було, іншої теж) Вона написала, що взагалі виходить з групи. А ті учасниці, які були, казали щось доволі важке для сприйняття. Чи то тому, що діставали до надто глибоких емоцій. Чи тому, що легко знецінювати терапію, не маючи власної практики та не посидівши на місці терапевта.
Я думала, що як, в принципі, важко працювати. Як втримати грань між тим, щоб не заперечувати почуття травмованої людини і, водночас, не тонути разом з нею, а мати змогу дати їй руку допомоги. Для цього треба самому мати опору під ногами чи гарно триматися на воді. Але тоді людина, яка тоне, відчуває себе самотньою, бо ти не тонеш разом з нею.

Потім все ж таки довелося їхати в офіс. Звичні збори. Розчинна суміш замість сніданку, щоб хоч щось поїсти. Не встигаю випити до виходу. Наливаю її в бамбукову чашку.
По дорозі заходжу в аптеку купити сорбент. І чітко кажу провізору, що мені треба діоксид кремнія. Звісно, він дає мені активоване вугілля.
Суміш на смак як болото. Мабуть, щось було зіпсоване в тій чашці(
В метро купа людей, і мені неприємно, коли хтось підходить до мене близько чи торкається. Мабуть, треба почати пити гамалате. Бо захисти вже дуже тонкі.

Працювати важко.
Забагато болю на одиницю часу. Забагато травм з великої Т. Люди і так не приходять до терапевта, коли щасливі, це зрозуміло. Але є дуже і дуже глибоке нещастя.
Наступна сесія теж скасовується.

Трохи туплю в офісі. Другий раз роблю собі каву, бо перший раз не випила, поки була гаряча. Ходжу, не можу прийти до тями. Поволі збираюся. Вимикаю світло. Знов вмикаю, щоб помилуватися, як гарно я зробила освітлення. Вимикаю. Їду додому.

Щось їм, сидячи в кафе. П’ю капучино, але він якийсь не такий. Все не те.
З кимось переписують. Дістаюсь додому і ще пару годин проходять, як в тумані. Я навіть не пам’ятаю, що я робила.
Ааааа! Я замовляла штани! Точно! Я замовила 3 пари штанів (спитайте навіщо!). Потім мені інстаграм почав показувати нормальні)

Ще одна зустріч - і знову скасовується.
Переживаю, туплю. Радію, що з пацієнтом все добре. Сама себе схвилювала даремно (але були підстави). Ні, таки треба пити гамалате.
Готую вечерю. Бо в планах на день приготувати ту останню курячу філєшку. Бо зіпсується.
Готую. Не розуміючи як - їм.
Проводжу ще одну зустріч. І знову охуїваю та не можу вихуїти.
Сумно і боляче.

І от день завершений.
А я сиджу і, здається, мозок розірваний на клапті.
Стільки скасувань за день. А там, де не скасування - там трешак.
Декілька переписок, спроби вирішити питання. Але це додає втоми і хаосу. І нових домовленостей, зобов’язань та задач (погодила книгу для наступних читань, домовилася, що приїду до подруги в гості в суботу, а з іншими подругами зустрінуся в неділю, а ще з однією - завтра. Цей тиждень вже доживу так. А потім зав’яжу з цими зустрічами, бо треба побути наодинці).
Читаю, як пити гамалате. Його треба приймати ПІСЛЯ їжі. Але він підвищує кислотність. А в мене і так з цим проблеми. Менталка чи шлунок?
Відчуваю, що я просто маю комусь розповісти всю цю маячню про сьогоднішній день. Сумую за тими часами, коли вела щоденники. Знаходжу цей додаток. Оце хоч щось гарне за день!!! Хоч щось!!!!
Трохи легшає!

Згадую, що давно хотіла з’їсти грейпфрут. Чищу його, він пахне так, що можна зійти з розуму. Розламую навпіл і бачу всередині плісняву.
Та що за день?!
Якийсь розпад, пліснява, болото, ентропія, зіпсутість!!!!
Але ніт, я не здаюся. Я з’їдаю дольку і думаю, що до неї пліснява ще не дісталася. Та ні, що там… вона має неприємний підгнивший присмак(

Здається, все. На цьому треба завершити цей допис.
Можливо, мені стане трохи легше. Я ще збираюся підсмажити сирники, попити їх з чаєм. Чєкнути, що встигла зробити за сьогодні, та накидати план на завтра.
Сподіваюся, що воно все потроху утрясеться.

Куплю завтра новий грейпфрут.