15.12.25
Був нереально важкий день в плані переживань!
Такий рідко зустрінеш.
Спочатку була супервізія, і це ще якось було лайт (в порівнянні з іншим).
Потім поїхала додому, провела сесію. Оця зустріч була важкою. Що вже поробиш. Невід’ємна частина роботи.
Потім трохи було вільного часу, і я не дуже пам’ятаю, що я робила. А, там була година, і я подумки готувалася до групової супервізії, стресувала, і думала, що швидко перекусити, бо зранку не їла.

Оця групова супервізія була дуже важкою. Я прийшла не в свою групу. Ну, в тому і був експеримент. Представила свій випадок.
Група його обговорювала.
І все б нічого. Але випадок складний, всіх порвало. То так.
Але все б нічого, якби вони не почали мені співчувати, що я з України. Ну бля. От їх їбе чуже горе? (ну, виходить, їбе). І, мабуть, це нормальна здорова реакція. А я, як людина в травмі, така “та відчепіться, нормально живемо, якось пристосувалися”. Бо іншого виходу в нас і не має. І сенс з того, що ми почнемо усвідомлювати, який це жах? Ми переїдемо? чи що ми зможемо зробити? Ми все одному будемо жити в цьому жасі.
Короче, таке. Краще б говорили лише про випадок.
Але я залишилася під враженням. Мені сподобалося, скільки особистого вони можуть привнести в роботу. Що там справа була не тільки у випадку, а вони намагалися дивитися глибше. Щось таке цінне я зачепила на тій супервізії, але поки не знаю, що саме, і як це відтворити. Я навіть це скоріше тілесно відчула. Тепер цікаво спробувати, як мені буде працювати з тією пацієнткою. Може, щось і вийде. Шкода, що я зачепила так мало.
А, ще там був один мужик, і як він лише почав щось говорити, я прям відчула сексуальне збудження. Так якось яскраво. Я навіть сама не знаю, на що зреагувала. Це взагалі 🤯

Потім була ще сесія (перша з цією пацієнткою). Сподобалася мені.
Я очікувала, що буде гірше (з переписки). А там навіть якийсь позитив був. І є надія, що робота складеться.

Потім щось трохи поїли, я якось намагалася прийти до тями. І ввечері ми під’єдналися з колегами обговорити, як ми проводили супервізійну групу, поділитися враженнями. Ну і я трохи розповіла про цю свою супервізію. Ми подумали, що нашою групкою теж можна буде спробувати сходити.

Ну і все.
Після цього я вирубалася спати. Прямо на дивані. Думала, трохи посплю, мені стане легше. Заснула. Проспала до 12-ї ночі. Ледь змусила себе переповзти в ліжко. Але вже трошки прокинулася. В ліжку стала знову засинати.
І лежу, чую, що я себе знову починаю чморити. Що я якось не так себе поводила, не те зробила.
І раптом розумію, що я себе чморю, бо це єдиний дорослий голос в мені. Коли я себе соромлю, дорікаю, кажу собі, що я все роблю неправильно, то я розмовляю з собою з позиції дорослого. Біда тільки в тому, що дорослий соромить, замість того, щоб підтримати. Замість того, щоб сказати “день був складний, ти втомилася, багато переживань, зрозуміло, що тобі зараз важко, ти перенапружена”, і так далі.
Гарне відкриття.
І справді, батьки рідко казали мені щось підтримуюче, особливо, коли я була в поганих обставинах. Тоді казали, що треба було щось інакше зробити, чи що вони попереджали, чи щось таке. Хвалили, коли я робила якесь досягнення. Але так, щоб в поганих обставинах підтримати - то ні.
Виходить, я “включаю” дорослого, такого, який є в мене всередині. Хоч якогось. Вже краще такий, ніж взагалі без нього.
Оце таке. І на цьому вирубилася.

Проспала майже 12 годин.
Але це вже інша історія.