От взяти навіть Uriah Heep “класичний хардрок”. Але у July Morning (1971) кілька хвилин триває аутро, де лід гитара в остінато на 2+2 бара, а Манфред Мен на moog ніби робить соло в сенсі ван халена. Воно спочатку ще зображає call-response, поступово переходячи в наскрізний шумовий ефект. Пісня нікуди не йде і не завершується, просто lead загрозливо впечатує, а муг розчиняє.

Це дико круто, це справжній рок, не те що збочення дев’яностих, right? … Right?

Для Беррі-1955 це щось непонятне, але й для провінційного Марті-1985 це шось не те. Типу, де движуха, де кульмінація, де розв’язання.

А от якраз після Марті такі штуки стають базовою нормою. Ну, рок. Отака тепер пісня. Марті ще не готовий для такої музики, але його діти її полюблять (с).