Марті Макфлай з 1985 прилітає у 1955, і спокійно грає з Марвіном Беррі. Бо в його світі блюзрок це консервативний мейнстрим, і він якраз ті ходи вчився грати на електриці.

А от уяви якби він з сьогодні прилетів, чи навпаки, у сьогодні.

Кажуть, ніби з 50х до 1990 ціла низка музичних революцій - а далі вже, мовляв, нічого принципово не змінюється. І так, і ні. Навіть якщо брати гітарку, метал альтернатива шугейз відійшли чорті-куди. Не кожен новітній пацанчик-гітарила здатен буде одразу врубитися в оте старйо, якщо тільки він не нішевий субкультурний фанат.

Тобто Марті ще говорив одною мовою з Беррі: всякий там постпанк ньювейв для нього ж були авангардною екзотикою, і арт-прогівські збочення американського хлопчину оминули. Тому він здатен, з одного боку, підіграти в рандомну пісню, якої не знає, а з іншого, пояснити їм, як робиться Джонні.

А якби він вже на Radiohead виріс, на Placebo, чи навіть The Subways, що дуже-дуже стараються грати той самий “просто рок”. Йому б сказали, в тебе усилок зламавсь чишо.

В тій же Rock n Roll Queen дроновий ріф. Нам здається, ніби чуємо трушний, тільки дуже брутальний, рокнрол. Але це і близько не він, це музичний абсурд, так не робиться. Просто ми вже привчені через гранж. А любитель Van Halen сам не зрозумів би, в чому прикол.

Так-то можливо і Бах не сприйняв би Ваґнера за музику, хоча між ними безперервна традиція.