Коля нараштовує remote access & control на телефоні донечки. Спочатку все робимо на своєму ж телефоні, потім на другому чистому, відпрацювати і валідувати процедуру.

Весь час Коля відчуває фізичний дискомфорт. Приложенька кричить про загрозу, я такий, ну да, ну да, це мій телефон, мій контроль, все ок. Плюс/мінус клауд, але йдеться не про нього.

Коля інженер, Коля сапорт, Коля півжиття провів у чужих компах.

Але сьогодні отут Коля відчуває різкий дискомфорт.

Коля собі порівнює: ну шо такого, буквально те саме робитиметься для найманого працівника. Коля без жодних сумнівів те ж саме щотижня робить з дорослими білими дядьками, та не вийобуйся, я сам під сурвелансом працюю.

Але ні. Йдеться про мою донечку, і чомусь це відчувається буквально, вибачте, ніби в труси лізеш, бо ти вже не хочеш їй залазити в труси.

Навіть якщо вона знає, навіть якщо вона згодна, навіть коли для неї це може бути в моменті окнорм. Не в тому ж справа. Це тобі ненорм зараз має бути, це тобі некомфортно. Ну, тобто, якщо ти не гівно їбануте.

Мені здається, саме оце внутрішнє відчуття дискомфорту відрізняє батька від, еммм, іншого варіанту батька, що “має” ‘право”. І водночас мусиш утримати це всередині, - не дати їй відчути абсолютно недоречний момент ніяковості.

От шо найцікавіше. Ти можеш чесно не бачити до пуття, скільки виродків ходить навколо, допоки в самого не буде донечки. Але потім, саме на їхню збоченість активізуються дзеркальні нейрони:

• а ну сюди йди мразь

• та ви не так зрозуміли я просто…

• хулє там розуміти я ЗНАЮ

Бач, ми на на одній хвилі бро. Я сам хуємразь. Є ділянки мого мозку, що дуже емпатують, резонують, відгукуються. Я тебе наче книгу прочитав. І тепер за це зламаю їбальник.

Ось і весь мій фемінізм. Я не “не такий”, але відстрелюю “таке” у собі, щоб по їбальнику давати, коли треба.