Інституційно пхати дітям та підліткам абсолютно геніального, на мій погляд, Достоєвського - це злочин проти людської культури в цілому.

До моїх улюблених Карамазових, на щастя, вчителькині ще не добралися, тому візьмемо теж непоганий Злочин і Кара.

Розглянемо два крайніх полюси.

• або воно зайде, як і мусить художній текст заходити людям, давши сповна задушливий досвід нічного педербурга.

Якщо вдуматися, ніхто притомний свою дитину не пустив би саму вештатися по смрадних притонах і теревеніти за життя з тамтешніми відморозками та проститутками. Я маю на увазі, при гарантіях фізичної безпеки, справа ж не в тому.

З простої причини: отриманий від волоцюг екзістенційний досвід оброблятиметься не зовсім так, як ви хочете. Комусь і сподобається, і зацікавить, авжеж романтика. Граються ж трохи менші діти в морських бандитів, цитують же люди “тварь лі я дрожащая” всерйоз для самопідбурення.

Вабшє-т проти романтизації вбудовано художній запобіжник. Достоєвський не дешевий мораліст, щоб казати “ось бачте діточки як погано”, - він геніально робить це “погано” синтаксично відчутним. Show don’t tell. Коли від ЗіК нудно і огидно, це абсолютно нормальна фізіологічна реакція. Вона не тільки здоровіша, а й точно збігається з авторським задумом.

Взагалі, здатність розташованих у певному порядку типографських знаків викликати рефлекс блювання виглядає як магія. Це дивовижна вершина людської культури.

Однак саме цю передбачену, високорівневу - уявіть собі рефлекторну дугу через весь неокортекс - реакцію системно заборонено як niekulturne применшення величі. Lolwut.

Отже, переходимо до другого варіанту, найбезпечнішого для суспільства, але згубного для культури:

• привчить до дисоціації

Щоб НЕ читати, поки очі сканують літери, не дозволити тексту діяти, тілу реагувати, неокортексу рефлексувати у різні некодифіковані способи.

Тобто, просто зламає все, чого ми прагнули всі попередні роки.

Спочатку дітей вчать складати з літер картинки, бачити л-і-с та відчувати, як гілки хрустять під ногами. Це досить нетривіальне вміння. Емпатія до літер вважається ознакою певного рівня психічної зрілості, і зрілість саме у здатності відчувати те, чого не існує - інсталювати умовність тексту як інтерфейс для галюцінаторного мультимедійного досвіду, що сприймається як реальний.

Аж тут раптом, щоб вважатися “освіченим” та “дорослим”, весь художньо створений досвід мусиш заглушити і вимкнути. Тоді всі правильні слова ПРО нього нічого не означатимуть, бо ми щойно викинули базовий рівень означення.

А знаєте, хто ще вміє говорити дуже правильні слова, які нічого не означають? LLM. Коли pycke інтелігенти in vivo кажуть “просто читайте”, це завжди означає в них “просто скануйте вхідні токени”.

У совецкіх школах людські мовленнєві центри методом back propagation тренують трансформувати художній текст у дискурсивно валідний метакоментар. Оминувши власне людський контакт з текстом як небажаний і нерелевантний.

А знаєте, хто ще до мене писав про токсичну дисоціацію? Достоєвський. Є один роман в нього там, а чи може навіть три романи. Якраз про те, що відірвані від втіленого досвіду глибокі ідеї гівна варті, і що буває з подібними освіченими інтелектуалами, які оперують сферічними ідейками.

Проте інтелектуал Раскольников ніколи не читав Достоєвського, а LLM ніколи й не вмів читати взагалі. Тут нічого не поробиш. А живих людей зумисно розучують, і оце вже катастрофа.

Виходить ціла фабрика філософських зомбі, здатних не зморгнувши оком проковтнути тексти навіть художньої сили Достоєвського.

• Yes, very sad. But anyway.

Нащо ж тоді взагалі художнє слово, нащо книжки чи кіно будуть потрібні? Вони втратили свою дієвість, наче та сіль, що перестала бути солоною (Мт. 5:13).

Ніякої користі від них, тіки викинути на сміття.

#onwritingcanon