Я вже казав, мабуть, багато разів, як ненавиджу інтелектуалів в очочках. В своїй масі вони абсолютно тупі та безглузді створіння.

Серед pycke-іранської ботви останнім часом трапляються і схожі на живих, зі світовою скорботою на чолі, як то заведено в справжніх інтелектуалів. Серед їхніх мудрих роздумів можна прочитати осудливий подив:

• чому це українці так радіють агресивному нападу на незалежну державу з порушенням міжнародного права? На вас же так само напали, маєте співчувати Ірану за те.

Ну прям не знаю. Особисто на мене аятоли якраз і напали. Як же мені не радіти тепер, що їх поменшало? Я цілком припускаю, що якийсь параграф “міжнародного” “права” забороняє їх отак прям пиздити, а треба прислати ноту і засідання провести. Та ми на те скажемо одне: fuck them and their law.

З цим пов’язана друга теза, над якою інтелектуали сушать голови. Шо нарід Ірану має сам вирішувати, хто над ним влада, і втручатися нам не можна. А тому ліквідувати обраних ними аятол дуже аморально. Завжди, мовляв, всю історію людства навіть на війні існувала якась етика, шо от війська на полі пиздяться між собою, а самих королів там і герцогів чіпати не можна, бо, не знаю чому.

З погляду фактів це, звісно, брехня, а як нормативний claim - людожерська хуєта. Не знаю, що за етика і мораль така, за якими треба людишек тисячами в багнюку втоптувати, а поцілити одного виродка, який людішками у шахи грається, чомусь внізапна злочин. Коля має тихенько собі здохнути в своїй хаті у славу міжнародного права, адже воно захищає цивілів і без нього всіх повбивають. Шо там той коля порівняно з прекрасним світом майбутнього де вже не буде воєн!

Чи, якщо вже так брати, порівняно з цілою аятолою-хуятолою, якого нарід обрав. Варто зауважити double bind щодо цього:

• особисто хуйла пиздити не можна, бо його нарід обрав,
• а нарід страждати не мусить, бо не міг опиратися диктатурі

Я гадаю це через те, що інтелектуали насправді малоосвічені та дупля не ріжуть, про що торочать. На мене, треба зупинитися на чомусь одному. Або конкретне хуйло втілює національний суверенітет та користується його захистом, або ні. Цей вибір не теоретичний: кожен носій суверенітету його має розуміти і принаймні собі вирішити. Казати “це наш бандит, не втручайтеся” можливо лише в одному сенсі - “це я/ми”. Тоді можна обурюватися, що по нього якісь нємесні з Ракітного приїхали, але й пизди від ракітнянських вигрібати теж разом.

Тут кожен вшивий інтелектуй звісно скаже:

• ах, так хуйла чи підхуйльониша треба судити, і якщо буде доведено злочини проти людяності, тоді…

Шо тоді, посадите його в затишний номер готелю з книжками та триразовим харчуванням? А заєбісь виходить, привілейованому душогубу одразу винь да полож і суд, і адвоката, і всю хуйню, а потім ще й пожиттєве утримання з гарантіями безпеки. Не то шо прості ремісники. І все одно далі скажуть - а на якій підставі судити, а за яким законом, а де юрисдикція і повноваження, а може це судовий фарс розправа переможців, і вобщє він старенький кому стане легше, чим ми будемо кращі за нього.

Та знову ж, за що саме надається такий привілей?

Якщо це через суверенітет двоголового петуха - тоді й сам не ображайся, коли пацани спитають за такого ж петуха на ксиві. Альтернативно, хуйло це просто бандит-беспредельщик, wanted dead or alive. Судити в принципі можна, але й так непогано. Тим більше, ви все одно потім скажете, що будь-який трибунал це юридично сумнівна розправа. Тож давайте цю ідіотську казочку скоротимо.

Насправді вся поїбота зводиться до одного - кров блакитна, кістка біла. Про це гарно писала Лариса Петрівна колись (Лц.: ВНУ, 2021, т.V с.505).

А ще про це написав пан Анджей:

”"”Обернений до стрільців Аудер де Вінгальт крикнув, що здається, високим, писклявим голосом просив про милосердя й пощаду, обіцяв викуп, благав про життя. Уторопавши, що ніхто не розуміє його слів, підняв над головою меч, який тримав за клинок. Міжнародним, чи не космополітичним жестом здавання простягнув зброю в бік ґномів. Не був зрозумілим або був зрозумілий неправильно, бо дві стріли вдарили його в груди з такою силою, що удар аж вирвав його з багна.

Коегорн здер із голови побитий шолом. Досить добре знав мову нордлінгів.

— Я фельфмалшал Коеон… — пробелькотів, плюючись кров’ю. — Фельфмалшал… Коеон… Фдаюфя… Палдону… Палдону…

— Що там він говорить, Золтане? — здивувався один зі стрільців.

— Та пес грав його та його балаканину! Бачиш гаптування на його плащі, Монро?

— Срібний скорпіон! Хааа! Хлопаки, бийте сучого сина! За Калеба Страттона!

— За Калеба Страттона!

Клацнули тятиви. Одна стріла вдарила Коегорна просто в груди, друга — у стегно, третя — у ключицю. Фельдмаршал Імперії Нільфгард перекинувся назад, у рідку грязюку; рдест і мочарі розступилися під його вагою. «Ким, прокляття, міг бути отой Калеб Страттон? — устиг подумати він. — У житті ніколи не чув я про жодного Калеба…»

Каламутна, густа, брудно-кривава вода річки Хотлі плюснула над його головою й вдерлася до горлянки.”

(Володарка Озера. Х.: КСД, 2017)

Зміст цього епізоду в тому, шо всратий фельдмаршал так і не дізнається - за що. Саме в цьому полягає найбільша справедливість у відповідних обставинах.

А не у Відкритому Суді з пред’явленими звинуваченнями і правом на балаканину. Нюрнберзький трибунал з усією ad hoc правотворчістю був, якщо хтось не в курсі, величезною милістю до переможених. І тоді це було ясно кожному босякові.