Це не символ, це пароплав
або як novel проковтнув себе
Продуктивна напруга між оповіддю та життям це те, власне, чим визначається novel на відміну від romance. Ми так кажемо, роман, але це абсолютно різні структури.
Все це задовго до модернізму чи, пр-сти Г-спди, постмодернізму. А інакше в нас і Марк Твен вийде постмодерністом: дивіться, він прямо в тексті посилається на дон кіхота, сюжет якого тутжи відтворюють герої. Ось вона, метатекстуальна іронія!
Та шо вже тоді казати про самого дон кіхота, сюжет якого буквально зібраний з ready-made кліше. Ось воно, комбінаторне письменство і деконструкція! Емма не прочитала критичну теорію, і подивіться, що з нею сталося!
Справжня іронія в тому, звісно, що Том якраз прочитав. І тепер каже: от якби ти прочитав книжку, яка зветься дон кіхот, ти б дізнався про чарівників і духів. Недалеко від Томової наївності пішли ті автори українських підручників, які в драгопеді штани просиджували шо тепер їм Флобер тематизує зіткнення романтичних ілюзій з дійсністю. Так і пишуть в підручнику, ах як це свіжо і нечувано. Пацани та дівки, слово, яке ви шукаєте - novel.
Так, годі про освітян, - Твен.
Лініві критики у XXII главі #HuckleberryFinn на розбитий пароплав “Вальтер Скотт” радісно кажуть - ага, напевно це Символізує Крах Романтизму.
Але він нічого не символізує. На ньому, ще безіменному, з Геком зіткнення пригодницьких ілюзій відбувається кінетично: реальні бандити, реальні стволи, без жодної всратої алегорії. Назва пароплаву з’являється на паромі, постфактум, як іронічний шар та аж ніяк не емблема і не праймінг.
Перевірити символічну значущість легко: що змінилося б, якби паромник назвав розбитий пароплав “Jacques Derrida”? Та нічого суттєво б не змінилося, бо саме структура сюжету і є посланням. Вальтер Скотт тут лише пасхалочка.
В цьому відмінність ієрархії “означати” та “бути”. Романс дуже символічний прям весь і знає про символічність. Хто символ проїбав, того вбило. Водночас, щитається, вони справжні та живі коли щосили символізують.
А новел, типу, справжні події зі справжніми людьми без прихованих знаків долі. Хоча ми знаємо, що це тільки літери на папері. Вони означають щось через своє буття, а не навпаки.
Такий в нас тепер положняк. Значення більш не дається дієгетично, а видобувається. Тому романс ціннний максимальним дотриманням конвенції, інакше герої заплутаються і ми з ними, а новел цінний сумнівом та відхиленням. Читач тепер активна творча фігура.
Звісно, два стільці довільно комбінуються у широкий спектр, і найретельніше відтворення також стає прийомом. Така гра значеннями і є проявом наявної напруги. Все одно центр тяжіння самого поняття novel, “роману нового типу”, він про оце.
Тим часом постмодернізм, відрефлексувавши до межі структурну напругу, пере-відкриває і реабілітує romance. Це не “правда”, бо ніколи не було нею, як і novel не був. Це те, у що читач готовий грати за жанровими правилами.
Зміст гри естетичний. Комікс-косплей середньовічного лицарського роману оказуєца, в певному ортегівському сенсі, вищим і витонченішим за брутальний натуралізм. І шо найсмішніше - навіть правдивішим в гуманістичному сенсі. Бо ми, навіть коли не говоримо навченими скриптами, живемо у символічному просторі.
Де ж тоді людська відповідальність та кінець кінцем гідність?
Вона полягає у здатності обирати скрипти та символи, розуміючи ціну. У після-реалістичному після-модерному усвідомленні, що претензія “це не я, це такий тип в об’єктивних обставинах”, до якої нас привчали книжки, - просто абсурдна хуйня.