Коротка історія сексуальності, або
як філософствувати лопатою

В отих книжках замятіних та орвелів головний пойнт у тому, що нікого насправді не пригнічують, навпаки: конструюється суб’єкт, що не є пригніченим. Питання, чи “подобаються” тобі пресловуті п’ятихвилинки, позбавлене змісту: в смислі подобаються? Шо це означає?

Сама можливість мовлення про те, що дещо подобається, а дещо ні, має бути на чомусь сформована.

• та нє, ну от шо ти насправді відчуваєш?

В смислі, “насправді”?

Тут гірка правда полягає в тому, що навіть внутрішньо “відчуваємо” ми вже опосередковано через інтерпретаційну звичку, через навчені, геть неочевидні категорії. Я вже не кажу про вербалізацію назовні.

Була б це якась філософічна фрік-теорія, - особисто я іржавого цента не дав би за дебільне словоблуддя. Але це нейросаєнс. Взяти для прикладу навіть банальну сенсорику в тілі.

• я відчуваю голод і знаю що хочу їсти

А що саме ти /відчуваєш/? Це охуєнномірний датасет, ще й дуже індивідуалізований. В ньому певні кластери ми навчаємося ідентифікувати як голод разом з емпіричним досвідом, шо трохи попоїсти не завадило б. Я знаю, бо вчив дитину розрізняти.

• але ж мала дитина знає коли голодна

Однак немовля не “знає” диференційовано, що саме відчуває, йому просто в рандомних показниках щось відхилилося. Воно калібрує потроху, як сенсори пов’язані між собою, і що відбувається потім, які відхилення не варті уваги, які можуть бути відкладені, а які потребують негайної ескалації.

І цей детектор може бути розкаліброваним. Повно дорослих людей добре вміють сприймати “втому”, “нудьгу”, чи навіть “тривогу” за відчуття голоду. Ні, вони не плутають, не “заїдають стрес” - це не moral failure, так були розмічені дані, а відчуттям нема більше звідки взятися. Навіть сама травленнева система адаптується через зворотній зв’язок, і вони справді відчувають справжнісінький голод.

Ну - тут є хоч якась матеріальна база, процеси травлення, метаболізму, глікоген там всьо такоє. Навчання може орієнтуватися та перевірятися за чимось, об’єктивно вимірюваним в теорії.

Але шо виходить: ми щойно поставили інструментальне вимірювання вище за безпосередній досвід? Не те, щоб це зовсім хуйово було. Досвід пластичний. Ми он і артеріальний тиск міряти навчилися, і оксигенацію, - це дуже добре, що ми це робимо. А то іноді легко соматичне відчуття прочитати як екзістенційне.

Люди масово і дуже успішно інструменталізують досвід наприклад з трекерами сну. Де в нас лампочка “хочу спати”? Як ми знаємо, що вона правильна, і що ми її правильно розуміємо? Цьому теж треба вчити і вчитися. Практика показує, що не дуже-то й розуміємо, але й правильно розпізнавши - не завжди можемо собі дозволити.

• а як ми знаємо, шо той трекер правду каже?

Та ніяк, в тому й прикол. Це просто ще один датапойнт для нейронки внутрє, де аналізатор й думатєль.

Парадокс в тому, що часто ми чим розум-ніші, тим гірше інтерпретуємо безпосередні сигнали. Навіть коли ті сирену вже вмикають, шо вже пиздець, внутрішній сторітелінг її легко заглушить: а от ніхуя і не пиздець.

Інструменти нам знадобилися саме на противагу охуїтельним історіям, - щоб наново інтегрувати сигнали, відредагувати історії, і теоретично обходитися вже без інструментів. Mindfulness as opposed to intelligence.

І те саме, коли ми дитину вчимо: даємо зовнішній інпут для калібрування інтерпретацій. Не перезаписуємо її сенсори своїми історіями, а навпаки, вчимо слухати raw data, не ігнорувати їх чи фальсифікувати. Може, їй менше трекерів знадобиться.

Все це відносно працює, бо у випадках з їжею чи сном об’єктивно існує baseline референт. І то, як відомо, естетика смаку до нього зовсім не зводиться. З новою їжею дитьо може тупо “не знати” як їй сподобалося: сенси можна лише створити, а не дізнатися про них. Тому “навчати” має бути laissez-faire.

Шо дитьо, навіть доросла людина буває змушена конструювати власний досвід з устрицями чи скажімо солодовим бухлішком з островів. Легко це відстежити як усвідомлений тривалий процес. Ми хоч трохи інструментів маємо, щоб з цим жити, і не те, щоб воно було справді критичним по жизні.

Однак є сфера, де вся об’єктивна інструментальність стрімко йде до сраки. Що таке статеве збудження? Як воно виглядає? Як воно відчувається зсередини? Що ми ідентифікуємо як збудження в собі, в інших своєї статі, в інших іншої статі?

Все це (індивідуальне * культурне * рандомне) приблизно на 98.3%. До речі, кохана вказала на цікавий факт: в мистецтві майже не існує притомного референсу жіночого збудження. Чому? Та хтозна. Зате є фолк-казочки і порнотропи, за якими конструюється реальний досвід і реальні прояви.

Ми ноуково знаємо про ендорфіни там, оксітоцини, - але подивіться на Шопенгауера з хронічною посткоітальною дисфорією, шось йому ендорфіни не дуже зайшли. Може в чувака опіоїдні рецептори поламалися - що не є специфічними для сексуальності як такої. Але він реально так відчував і ділився мудрими роздумами на цій підставі.

Отут і чатує парадокс:

• саме тіло - реальне. Його датапойнти - реальні. Вони вже існують у будь-якому віці з нескінченою різноманітністю комбінацій внутрішнього та зовнішнього. Головне, шо кожен новий датапойнт потенційно фіксується як координатна сітка для інтерпретації досвіду.

Виходить те, що ми виявили як максимально відносне і суб’єктивно конструйоване, - все ж не є довільним. І якраз тому є найсправжнішим на максималочках.

Сексуальність може лише творитися наживо з того, що навколо, разом з тим, що фактично є всередині. Але шо там, не може знати навіть той, хто всередині сидить.

Тепер, плот-твіст з неймдропінгом: хоча для зручності я говорю про інтероцепцію в поняттях мейнстрімного нейросаєнс - але от рівно до оцього моменту ми в принципі йшли пліч-о-пліч з Дельозом, який свого часу все отлічно прохавав і написав цікаву книжку, він крутий. Зокрема роз’їбав фрейдистів, які в пошуках фалосу та грецьких міфів неодмінно знаходять цілу купу фалосів, обмазаних грецькими міфами. Адже хто шукає, той завжди знайде.

Так от тепер разом з Фуко вони підуть нахуй, прихопивши свого дружка Сартра, бо я розумніший і послідовніший за всю їхню зграю кончених дебілів.

Саме через відсутність спільного референса, до сексуальності, що творить себе, не підпускають всяких дятлів. Саме тому sex ed калібрується відповідно до віку і пропонує мінімальну мову навігації, а не досвід. Саме тому за будь-яку спробу хоч би й вербальної сексуалізованої взаємодії з когнітивно обмеженою людиною, яка ще навіть стабільного “я” не має, треба лопатою пиздити по їбальнику.

А не “об’єктивно” досліджувати творчу суб’єктивність у завідомій відсутності самого суб’єкта: “чи сподобалося” і “чи примушували”.

В принципі, “сподобалося” - як у “не всі ж травмуються” - навіть гірше.

Ну, хоча б тому, якщо говорити про онтологію досвіду - що той мудак може лише нав’язати свої власні історії та категорії. Навіть несвідомо, бо інших в нього, як і взагалі ні в кого, просто немає. Бо тут нема вобшє нічого об’єктивного, а купа реального, що вже є - лежить нерозпарсене, щоб потім ставати власними сенсами. А мудак його тупо стирає.

Саме тому будь-яке подібне втручання завідомо 100% руйнівне і потребує абсолютного захисту від нього.