Якщо Флобер хоч трохи схопив образ певного покоління та соціального прошарку, то я маю дещо сказати про Dr Freud, який все життя саме ними займався.

Ясно, шо наївний фрейдист радісно заявить, ніби в Емми “істерія” через “недойоб”. Але науковий підхід вимагає перевірки, яка можлива шляхом обчислень:

• припустимо, якусь людину прекрасний Аполлон максимально якісно з усіма прелюдіями трахає щоранку, щовечора, і ще трохи по обіді.

Що ця людина робить РЕШТУ доби, мінус вісім годин сну і всьо такоє, отже виходить ну нехай десять-дванадцять годин? Чим наповнене, або має бути наповнене, її життя?

Флобер яскраво змальовує саме цю проблему. Дивовижно, але навіть фольклор її фіксує у відомому анекдоті: “а поговоріть?”.

І саме отут з’являється доктор Фройд, який створює інституційний простір агентності. Байдуже до його фантастичних інтерпретацій - важить, що вони взагалі є. Тобто людина на тій кушетці отримує гарантовану годину справжнього авторства.

Терапевтичною виявилася сама форма сесії. Тіки сам Фрейд цього так і не второпав. Це пізніше вже нам той же Франкл пояснюватиме про потребу творити сенси.

Цікаво, що і сьогодні лишається важливим чинником структура сесій з фіксованим розкладом, з лімітами, etc. Незалежно від парадигми - багатьом і цього вистачає для активізації власного ресурсу.