Хтозна, може Твен й з життя писав, бо бачив повно таких ліберальних прогресивістів, що Грають у Визволення? Бо ми теж таких спостерігаємо прям зараз серед xpycke.

Він же після війни писав, питання емансипації вже не було нагальним, щоб когось агітувати. Пише він про те, що актуальним лишалося, а саме про людську гідність. Чи ми визнаємо її, чи нє, - і не тільки на Расистському Півдні™, тьху на нього.

От читаючи книжку не всі, принаймні не з першого разу, вловлюють що Джим взагалі-то дядько за сорок. True story - це дуже майстерно зроблено через оптику. Там щоправда прямо вказані clues, але вони зручно пробігають повз сприйняття в багатьох. Добре хоч фільми рятують.

А ми б читали романчик від особи баріна про наративно інфантилізованого смішного ххла з вусами, салом, специфічною вимовою, отета всьо? Оповідач спочатку поблажливий, але з розвитком подій поступово усвідомлює, що той селюк теж в принципі людина, як це нєобичайно приголомшливо. Ви пойміть - тут правдиво змальовано, як насправді pycke аристократи сприймали, це треба читати як нагадування про страшні часи.

Та нє, ми щось вобшє не дуже хочемо оту їхню писанину читати. А якби й читали, - особисто мені нахуй не треба, щоб pycke визнавав мене людиною, я не купляю історію про його моральну арку. І pycke лібералу, аж дуже протипутінському та антивоєнному, я нічого не винен. Нахуй він пішов от і все.

Та шо казати - дехто з нас і український-то класичний канон не дуже терпить за нескінчені сумні історії про кріпаків у селі. Не сказати, щоб у такому ставленні зовсім не було рації. На відміну від Шевченка, всяке оте народництво писалося і читалося панами, щоб розжалобити панів. Справді, дуже сумно, but anyway.

Тепер, особисто я маю серйозні підстави вірити, що за сорок років перечитував #HuckleberryFinn більше за пересічного літературознавця. Одна з улюблених книжок, єслішо. Ну, тут зі мною все ясно, я ж біла хуємразь - звісно буду читати і щосили каятися. Нема про що говорити. Знову ж, естетична насолода від авторської майстерності, за яку потім знов каятимуся та спокутуватиму. Що поробиш, такий тягар і привілей білої людини.

Тіки от а чорній дитині це навіщо? Книжка написана для білих і про білих. Для чого я б чорного примушував читати цю хуєту і кількасот сторінок дивитися на себе ж, як на коштовні меблі, бо прогресивний автор дуже співчутливо його використовує у якості меблів? Заради фінального прозріння “ти ж пагляді, воно оказуєца живе”? Так, дуже цікаво, але щоб що.

А привчати ще й отримувати естетичне задоволення від цього? Чи не буде в цьому буквального томсойеризму? Бо у книжці Том Сойер саме це робить, коли зверхньо пояснює Джимові, що той нічого не розуміє в гербах втікачів і взагалі естетиці звільнення. Та нахуй пішов разом зі своїм гербом, якщо мене спитають.

— Атож, тітонько, скільки ми сил доклали! Цілі тижні працювали, година за годиною, та все ночами, поки ви всі спали. Нам довелося для цього й свічки цупити, і простирадло, і сорочку, і вашу сукню, і ложки, і олов’яні тарілки, і ножі, і грілку, і жорно, і борошно та ще силу всіляких речей. Ви навіть і уявити собі не можете, скільки ми доклали сил, щоб змайструвати пилку, та пера, та написи поробити, та ще всякого багато, і як нам було весело! Ще й довелося нам домовину та інші страховиська малювати, писати анонімні листи від розбійників,’ по громовідводу вилазити вгору й спускатися вниз, прокопувати підземний хід до халупи, драбину мотузяну зсукати та запекти її в пирозі та пересилати в’язневі ложки, гвіздки й інші потрібні речі, всунувши їх у вашу кишеню…

— Господи помилуй!

— … та напускати в халупку пацюків, змій і павуків, щоб Джім не нудьгував на самоті; а тут іще ви так довго тримали Тома з маслом у капелюсі, що трохи не зіпсували нам усієї справи, бо озброєні сусіди зайшли до халупи раніше, ніж ми встигли забратися звідти; тож ми вилізли мерщій і ну бігти, а вони нас почули та й кинулися за нами навздогін, — отоді мене й улучила куля, — а потім звернули ми з дороги й дали їм пробігти повз нас; а коли налетіли собаки, то їм було нецікаво плигати навколо нас, і вони кинулися в той бік, звідки долинав галас, а ми сіли в човен, і повеслували до плоту, й урятувалися, і Джім здобув собі свободу, і все це зробили ми самі — правда ж, чудово?

Так шо, можна сказати, роман ще й самовикриття. Останні розділи найважливіші з усього.