Наївний реалізм, що мандрує нашими підручниками досі та інсталюється діточкам в промислових масштабах, - це лише раптове (і досить короткочасне) затьмарення середини XIX століття. Ще більш вульгаризоване масовістю: лікбєз, робоча школа, отета всьо.

Справжня класична освіта, ось чого нам бракує. Насправді про те, шо репрезентація завідомо не буває ані повністю нейтральною, ані цілком інтенціональною, людство знало ще відтоді, мабуть, як першого мамута накарябало у печері.

Ось як про це писав один маловідомий білий дядько:

Щодо завдань, які стоять перед поетами, та їх розв’язання, кількості їх і видів, то це, мабуть, стане нам ясне з таких міркувань. Через те, що поет відтворює дійсність так само, як живописець або якийсь інший художник, то йому доводиться відтворювати речі якимсь одним із трьох способів:

або такими, як вони були і є,
або як про них кажуть і думають,
або якими вони повинні бути.

Це висловлюється звичайною мовою, в якій є діалектизми і метафори; і багато ще є мовних змін, які ми віддаємо на волю поетів. Крім того, правила політики і поетики неоднакові, так само як і будь-якого іншого мистецтва і поезії. В самій поетиці бувають двоякого роду помилки: одні — по суті, а інші — випадкові. Якщо, наприклад, поет намагався щось відтворити, але вправно зробити цього не спромігся, то це помилка по суті; а якби він намітив щось саме по собі неправильне, наприклад, коня, що підняв відразу обидві праві ноги, або припустився помилки в якомусь особливому мистецтві, як-от у лікарському тощо, або в якійсь іншій галузі утнув щось неможливе, то це помилка, що не стосується самої поезії. Отже, докори щодо завдань поезії слід розглядати і розв’язувати з таких точок зору.

По-перше, все те, що стосується самого мистецтва: якщо воно зображає щось неможливе, то припускається помилки, але вона виправдана, якщо досягає своєї мети. Адже ця мета досягається, якщо та чи інша частина твору більше нас хвилюватиме. Приклад — сцена переслідування Гектора. Але ж, якщо була можливість більш-менш досягнути мети, та ще й відповідно до вимог мистецтва, то помилка не має виправдання, бо якщо це можливо, треба зовсім не припускатися помилок.

Далі питання — якого роду та помилка: стосується це самої суті мистецтва, чи вона випадкова? Адже менш важливо, коли поет не знав, що в оленячої самиці немає рогів, аніж коли він опише її нехудожньо. Крім того, якщо поетові докоряють, що він відступає від дійсності, то, може, слід на це відповідати так, як говорив Софокл, що він малює людей, якими вони повинні бути, а Евріпід такими, як вони є. Якщо ж не можна послатись ні на того, ні на другого, то слід відповісти, що «так кажуть»; наприклад, міфи про богів, — можна так неправильно їх розповідати (як поети), і це не відповідає дійсності, а було саме так, як вчить Ксенофан, — але ж так кажуть. А інше, може, й не краще змальоване, але так було в дійсності, наприклад, […]

Що ж до того, добре чи недобре щось сказано в когось чи зроблено, то треба звертати увагу не тільки на те, що зроблено чи сказано — добре воно чи погане, але й на особу, яка діє й говорить — кому, коли, яким способом або для чого, наприклад, для більшого добра, щоб воно прибувало, чи для більшого зла, щоб його не бувало.

[…]

Взагалі, міркуючи про неможливе в поезії, треба звертати увагу на схильність або до прикрашування дійсності, або до підкорення загальноприйнятій думці. В поезії слід давати перевагу неможливому, але вірогідному, перед можливим, яке довіри не викликає. Хоч і неможливе існування таких людей, яких змальовував Зевксід, але так краще їх малювати, бо зразок повинен бути кращим за дійсність. А про те, що називають нелогічним, слід сказати, що воно часом буває не позбавлене смислу. Адже ймовірно, що відбувається дещо й проти ймовірності. Суперечності й сказаному треба розглядати так, як це роблять при спростуванні в дискусіях, залежно від того, чи те ж саме, щодо того ж самого і так же само говориться; отже, й самому поетові слід вважати на те, що він сам говорить або що може подумати кожна розумна людина.

Але зауваження щодо нелогічності та неморальності справедливі, якщо поет без жодної потреби допускає неймовірність, як Евріпід в «Егеї», або поганий характер, як у Менелая в «Оресті».

Отже, критичні зауваження [поетичним творам] можуть бути п’яти видів:

щодо неможливості,
або неймовірності,
або неморальності,
або внутрішньої суперечливості,
або невідповідності правилам мистецтва.

Кінець цитати.

А також для Аристотеля, хоч тут і не написано це, кожна публічно представлена трагедія чи комедія була політичним висловлюванням. Він тут лише підкреслює, що метод та форма різні у мистецтва та риторичного маніфесту.

Педагогічне божевілля полягає ще у тому, що взаємовиключні позиції “чистого” мистецтва та “об’єктивного” висвітлення мимоходом зливаються в одне. Нема у світі нічого безвідповідальнішого, безпораднішого, та зіпсованішого за типову совецку літературну вчителькиню.