Коли у Флобера ми навіть не знаємо, чи це справді сюжетний реквізит, чи просто реальна табуретка - це як ото, знаєте, в музеї сучасного мистецтва люди задумливо роздивляються забуті кимось окуляри.

Тому що не дегенеративний авангард, а цілком собі класичне виховання нас двісті років привчало, що в окулярах напевно щось закодовано.

Реалізм: давайте нарешті показувати речі як вони є

Бальзак: і кожна річ визначатиме долю

Чехов: +++

<… ми знаходимося тут …>

Дюшан: ось наприклад піссуар нічого не означає. це не символ чи алегорія, це піссуар. Як ще пояснити, чи нассати в нього для наглядності?

В чат входить Бодріяр: вам би ото жартувати, а я срати не можу, бо у вбиральні замість унітазу інсталяція відсутності значення.

Далі можна на музейній вбиральні повісити табличку:

• запрошуємо до хепенінгу “повернення функціональності”. Всередині ви побачите унітаз. З ним можна робити все, що роблять з унітазами.

Критики: <ессе на="" двадцять="" сторінок="" про="" естетичний="" досвід="">

Авангардний критик: а я туди наблював <детальний опис="" блювотіння="">

Сартр: дуже глибокий жест метафізичної нудоти, я про це написав роман

Оце все через книжки. До речі, семіотичне перенасичення це не особлива вада західної культури. Тя-но-ю це не просто чашка, чайник, чай - це рефлексія над переживанням нерефлексованої безпосередньості, де остання досягається у ретельно сконструйованому процесі за чималі гроші. Але БЕЗ спеціальної підготовки майже неможливо просто пити чай так щоб водночас Бути у Питті Чаю.

Це скоріш за все принцип взагалі Культури, як і намагання скинути ярмо Значущості.