Ми приїхали на Буцький каньйон вже під вечір, і гід повів нас довгою, як кишка тиранозавра, стежечкою вздовж, а потім ми всі видерлися на скелю, вкриту класними такими круговими лишайниками. Ну фоточки, те-се, але мене охопило гостре бажання з’їбатися кудись донизу. І тут щастя - гід каже: ось там ще величезна скала, бажаючі зі мною ідуть туди, небажаючі можуть спуститися донизу до водички. Друг поліз на скалу, я ж з великим задоволенням спускаюся до водички. Дивлюся - на камінчику сидить бабуся і торгує медовухою і пиріжками. Мій тріп відразу став веселішим і набув якоїсь довершеності або що. На ходу допиваючи ту медовуху, я злізаю донизу і сідаю під розкішною гранітною високою скелею, вдивляючись в проміжок серед інших високих скель, де тече річечка. Мені спокійно і світло під захистом тих скель.
Поруч були руїни гідроелектростанції, химерні трохи, як картини концептуалістів 1930 років, але затишні. Згодом ми залізли біля них купатися, бо був напрочуд теплий, яскравий, ніжний такий вересень. Як не помиляюся, 2021 року, вже після ковіду, ще до всього цього.