Слухаю дивне downtempo, там буквально одна нота або дві, але воно створює необхідне рівне враження реального світу - отакий він, реальний світ. Де півтори години тебе штовхають в метро і автобусі люди, як броунівський рух смертних небажаних подекуди але безглуздо нескорених. Де темно в 4, де меррі крістмас на повторі в кафешці, де бувають смачні речі, прикольні книги, ось - музика… Де відчай замість неба. Де немає сенсу кричати, бо як нема кінця тузі й непередбачено - то й не викричиш.

ААААААААА
Нічого, не звикати робити те, в чому сенсу немає. Жити, ось наприклад.

В лікарні чотири бабки захоплено дискутували про кремацію та місця на Байковому, ну актуально, що поробиш, на часі, так би мовити. А я б про щось інше - та не знаю, чесно, очі розбігаються, у чому хоч трохи менше ентропії? Імли? Туги? На Андріівському були такі круглі чорні зозулі, глиняні, з дірочками - свистіли трохи, мелодійно, кликали когось, та ті духи пішли, прийшли чорти, неприручені, біля ялинки танцювати не хочуть. Ай віш ю е меррі крістмас. Або ні.