Мій внутрішній Ремарк чи то Селін чи то Кафка більше не вивозить це лайно. Тому і не пишу. Мова звучить, звикаю, як хмара птахів над чорним зораним полем (так, зоране поле і гарбузи на ньому - велике і лімінальне, одного разу ми поїхали в Білогородку на якісь руїни не пам’ятаю чого, і там були гарбузи, зоране поле, цвинтар і біла-біла трава. Той колір справді не такий, але відчувається як білий). А я не звучу, бо не можу більше.
Я торкаюсь мовою війни і відчуваю твердий опалок болю, зовсім твердий.
Так блять я живу. Так блять робота-дім-мляві обстріли-парк-айс латте. Літо скінчилося, замість айс латте буде капучінка. Не гарбузове, бо всі його роблять якось не так і надто солодко. Хоча мем і символ. Вічний Самайн в моїй душі, але в житті колесо року зупинилося.

Ні, як серйозно? Серйозно, не можу. Три з хуєм роки не зламали, але те, що сталося - ну? історія в глухому куті? в щілині між змістом і його відсутністю, значенням та знаком? які знаки? Я був у Рівному і бачив, як зустрічають труну. Я був на холмі єврейського цвинтаря. Я був на руїні і є серед неї - я зараз видихну… і спробую знову.

Надто тугий вузол відчаю. Як писати про таке.