В цьому році не вийшло побачити рожеві магнолії, вони ж тюльпанне дерево - тільки ранні білі, вони були вже в березні, а березень, здається, був рік тому. Хтось з Канади в фб сфоткав та виклав, синє небо і зефірні важкі квіти. Який дивний це світ, життя коротше змаху руки, а окремі його моменти ніби безкінечні, ось зупинився хтось, дістав смартфон, він бачив красу, і краса виводить, як портал, прямо в вічність.
Згадую Кам’янець, вуличку Татарську у старому центрі, фото в інсті в мене є, вічність теж є. Мої очі бачили те місце і тепер воно існує назавжди.
Згадую Бердянськ. Відкриваючи для себе вперше в цьому житті таємничий безцільний кайф одиноких прогулянок в дитинстві, кружляючи між старих довоєнних будинків з товстими стінами, решітками на вікнах, далі пустир, мусульманське кладовище, військова академія, запах нагрітого полину і високих тополь… Не можу перейти в те місце подумки, його відокремила стіна - занадто довгий проміжок, занадто нетиповий час, окупація. Та під кожну стіну є підкоп, бо кожна мить існує у вічності, коли її бачили чиїсь очі.