Як в фантастиці, живеш в паралельних світах, двох одночасно. Ну як одночасно, увага перемикається, сигнал сбоїть, таке. Перший то світ новин, інший то світ буденності. Інколи зі світу новин виринає дещо убойне, важке, зривається за окном, розбиває стелі (от нещодавно скляний павільйон метро нарешті починили, бо не дуже то, коли розбитий портал, тепер там темне скло, нові золоті літери і підблимує неоновий стаканчик кав’яреньки). Але переважно вони розділені.
Гніда запропонувала перемовини в своїй вишуканій манері “нас тут нема, ви самі винні і ви перші почали” - треш, багно, але я ніяк не можу на то вплинути, отже, то не моя реальність. Можу закрити віконечко, віртуальний інтерфейс між світами. Закриваю. В повсякденності кидаю сто гривень на дрон. Я його не побачу. Нещодавно вбили знайомого - я знаю тепер, де маленька табличка з його іменем та фоткою. Світи зійшлися, щоб розійтися знову.

В одному світі вогонь і кров, в цьому скляна безодня однакових днів. Тривога, в укриття, не в укриття, ніби перемовини, ніби немає, ціни знову зросли, нам пиздець, нам не пиздець, треба на роботу, до хворої мами, треба, треба, треба, щось постійно треба, каштани цвітуть, тривога, бабах, знов не за мною, обличчя Кроноса ціпке і сіре, заїбало. Час в цьому світі іде так повільно, що майже зупинився, одна і та сама хуйня кожен день - то не плин часу. В іншому світі інше. В Європі було інакше. В Індії чувиха має виїхати, бо бомблять. Світ новин, що ти робиш, падла, чому повсюди цей Вархаммер на мінімалках, перемкніть передачу. Як я впливаю?

Старий фільм про шістдесяті та політ на Місяць, Місяць сірий, шістдесяті яскраві, всі ще сидять перед телевізором. Зараз сидиш ніби у ньому. Потріскують якісь проводки і періодично бахкає стара лампа, але передача не припиняється, не припиняється. Надія на перемовини, надія на перемогу, надія на закінчення слів. В повсякденності треба робити букви. Варити яйце, заливати каву, запхати в джипіті шмат статті, хай конспект робить. Футуристичне майбутнє блять.