На третій рік епічна серія вибухів за вікном (епічна - то десять-дванадцять, а не три-чотири) вже не сприймається як подія. Сніг у квітні - то подія, а ця хуйня звичним шляхом викидується з голови десь у сферу гніву та порожнечі. Буддисти кажуть про адські світи, засновані на гніві, серед ночі приходиш до тями всупереч своїй волі і бачиш краєчок того пекла, куди відправлений ще шахед. Та все одно фіксую, що відбувається, на психічному рівні витісняю, а текстовий потік продовжує себе. Гонзо-література, shitty дискурс про гівняні обставини життя - ну бо якщо чесно, то такі розклади дідькові в сраку.
Що ж, як би там не було, сніг розтанув.
Років зо двадцять тому ми їздили в Черкаську область у квітні, і все там було в абрикосовому цвіті, сніжіше за сніг, а все інше пам’ятаю смутно, тільки велич нічних зірок в небі, що не знає доторку міських тьмяних підсліпуватих фонарів.