Персонажі моїх снів звикли вже до балістики, тим паче вона близько 5 ранку як завжди, посеред сюжету штовхають у спину - прокидайся, давай. В напівпробудженому стані, ще не зібравшися докупи в цьому світі, чую БАБААХ і далі серію, легенько дзвенить шибка (не шибениця, нє:) слово в голові крутиться, але трохи не те). Цей бабах стає страхом, внутрішнє і зовнішнє поки що поєднані за законом сна, тому гул - жах, а жах - суцільна темрява, глибоке болото. Але через секунду вже прокидаюся я, а я не боюся, в мене гнів замість страху. Це і не мій жах, він сам по собі, він летить разом з хуйнею через болота, останнім часом дуже мирною, винятково мирною.
Заїбали, думаю я, але й цю інвективу влом думати. Я споглядаю темряву. Я дивлюся в телеграм - що там? Николаевский Ванек пише, куди летить хуйня далі і чого чекати від цього світу. “Велика група ракет до Борисполя”. Ну заїбца. “Будьте в укриттях”. Та й таке. Хтось розбудить нас і з цього сну.